Безлюдні острови 12-13

"І безгрішними будуть, на їхню думку, ті, хто отримав рожевий аргентум від охоронців своєї землі, огидніших від тих, хто віддає золото, ненавидячи власних перекупників. Господи, прости їм (тим другим – прим. В.Л.), бо знають, що роблять, і зневажають собою. Киньте їх (тих перших – В.Л.) у прірву Белбаала, бо вони не можуть виправити свої душі. Невже вірять вони у серці своєму, що роблять добро, коли роблять зло? Нехай будуть прокляті вони, отруйники племен Землі, і їхні нащадки, і нащадки їхніх нащадків, аж до останньої матері, бо будь-яке поневолення є їхньою роботою"[3].

Протягом менше, ніж сотню років, починаючи з 1291 року, пурпурове срібло залишалося в таємній скарбниці Ордену у Венеції. У той час (XIII-XIV століття) тевтонські лицарі силою та обманом захопили великі території на південному та східному узбережжі Балтійського моря, створивши справжню світську державу під виглядом християнізації язичницьких корінних племен. Вони різали прусів, вели криваві битви з литовцями та жемайтами (а також з християнською Польщею), допомагаючи собі пурпуровим сріблом. У XIV столітті, підкупивши впливових осіб при дворах литовських князів, тевтонцям вдалося так посварити литовців, що чорному хресту не довелося боятися їхнього меча (найбільш корисною була сварка між Владиславом Ягайлом і його дядьком Кейстутом і сином Кейстута, Вітольдом). Литовські князі, зачаровані порадами мовчазних псів з власного оточення, наввипередки почали вступати в союзи зі смертельним ворогом Литви, сліпі на самовбивчість цієї політики.

У 1380 році великий магістр ордену, Вінріх фон Кніпроде, вирішив перенести пурпурове срібло до тодішньої столиці імперії тевтонців, могутньої фортеці Мальборк (Марієнбург) у Гданському Помор’ї. Пурпурне срібло було завантажено на корабель під охороною двох інших суден, і конвой вирушив із Венеції через Гібралтар, Ла-Манш і Датські протоки до Балтійського моря. Сухопутним шляхом везти ніхто не ризикував, тому що в Європі було неспокійно, і там назрівали всілякі війни. Але коли обоз дійшов до Гданської бухти (1381), Балтійське море виявилося не менш неспокійним. Страшна буря розкидала кораблі, а той, що був зі скарбом, віднесла далеко на північний схід. Вночі капітан побачив світло і зрозумів, що він близько до берега. Він намагався триматися подалі від нього, але надлюдські зусилля екіпажу були марними. Корабель врізався в схил гори, увінчаної Священним Багаттям, і застряг на скелі. Вранці поліські жемайти перебили більшість уцілілих і заволоділи пурпуровим сріблом. Так воно потрапило до рук Кейстута.

Князь Кейстут Ґедимінович з 1341 року правив частиною Литви, Жемайтією (литовською - Żamaitis, латинською - Samogitia), яка до ХІХ століття була найзагадковішою землею в Європі. Якби її насправді не існувало, у це було б важко повірити, адже навіть легенди мають певні межі достовірності. Стільки речей і явищ тут здавалося надзвичайним. Там були будівлі родом зі старовинних сказань, кургани, такі ж похмурі, як осиротілі матері, і хрести, самотні, як божевільні відлюдники. Це була земля безкраїх пущ, бездонних озер і боліт, по яких не ступала людська нога; повна привидів і упирів, суміш відразливо ворожих і казково спокусливих областей. На величезних ділянках цього міні-континенту між Німаном, Вілією, Невеєю та балтійським узбережжям, чий тремтливий горизонт становив невизначений кордон, корінні племена століттями жили мріями, закріпленими в міфологічному минулому, ніби наступні століття становили нетлінне ціле.

Для Тевтонського ордену Жемайтія, яку вони не могли контролювати, була викликом, вона сиділа на їх гордості, як болюча рана. Експедиція за експедицією йшла на цю землю, і всі терпіли поразок – часто не повертався жоден кнехт. Кейстут у відповідь організував 42 рейди проти Ордену. Зворотній шлях однієї з цих експедицій (близько 1347-50 рр.) пролягав через єдиний порт Жемайтії та священне місце культу жемайтів - Палангу.