Беззоряне море

— Не знаю. Мені сподобалася та, що з мечами. Чимало було якихось сумних. Найпевніше, моя улюблена — історія про власника готелю і Місяцівну, але я б хотів… — Закарі замовкає, не певний, чого саме хотів би від цієї історії. Більшого, мабуть. Він віддає пляшку Доріанові.

— Хотів би щасливішого кінця?

— Ні… Не обов’язково. Я хотів би довшої історії. Хотів би дізнатися, що трапилося потім, хотів би, щоб Місяцівна знайшла можливість повернутися, навіть якщо не залишилася тоді. Усі ці історії здаються уривками якихось більших історій. Наче між рядками залишається значно більше подій.

Доріан задумливо киває.

— Це шафа? — запитує він, показуючи рукою на меблі з протилежного боку кімнати.

— Так, — озивається Закарі, відволікаючись на те, щоб підтвердити очевидне.

— Ти її перевіряв?

— Яким способом? — перепитує хлопець, але помічає, як Доріанові брови недовірливо повзуть угору. — Ой. Ой, ні, не перевіряв.

Закарі думає, що це єдиний годящий гардероб з усіх, які в нього були, і, не виходячи значний час із шафи в буквальному й переносному значенні, він сам не може повірити, що досі не перевірив, чи це, бува, не двері до Нарнії.

Доріан віддає йому пляшку з вином і йде до шафи.

— Я сам ніколи не був визначним прихильником Нарнії, — зізнається він, торкаючись пальцями вирізьблених дерев’яних дверцят. — Як на мій смак, забагато незавуальованої алегорії. Утім, є в ній певний романтизм. Сніг. Сатир з джентльменськими манерами.

Доріан відчиняє двері й усміхається, але Закарі не знає чому.

Чоловік простягає руку й повільно, обережно розсуває рядки вішалок з льоном і кашеміром. Радше відтягує рух, ніж негайно перевіряє задню стінку шафи. Дає собі вдосталь часу.

«Йому навіть не потрібні слова, щоб розповісти історію», — зауважує голос десь у голові Закарі, і хлопцеві зненацька неймовірно хочеться просто зараз опинитися всередині светра, якого Доріан торкається рукою. Ця думка так відволікає його, що він не відразу помічає, як чоловік ступає у глиб шафи та зникає.

Паперова зірочка, яку так спотворили обставини й час, що важко впізнати в ній зірочку

Чоловік, якого нещодавно знайшли серед часової бурі в коридорі, знову віднаходить свій шлях у часі.

Повалений канделябр — незвична річ. Аколіти цінують їх, вони знають, коли полум’я може згаснути. У них є свої методи запобігання прикрощам.

Аколіти не можуть передбачити дії чоловіка, який загубився в часі. Вони не знають, де й коли він з’явиться. І коли він з’являється, поряд у просторі й часі нікого з них немає.

Аколітів тепер не так багато, як було колись, і їх більше цікавлять інші речі.

Вогонь спочатку тремтить, а потім займається, обертаючи книги з полиць на закручені папірчики й залишаючи від свічок лише калюжки розтопленого воску.

Він проривається коридорами, накриваючи все, як море, на своєму шляху.

Він знаходить кімнату з ляльковим будиночком і заявляє свої права на неї, перетворюючи цілий усесвіт на полум’я.

Ляльки бачать лише яскравий спалах, а потім усе зникає.

Закарі Езра Роулінз глипає на шафу, у якій висять лише светри, лляні сорочки та штани, і знову починає сумніватися у своєму здоровому глузді.

— Доріане? — гукає він. Певно, чоловік заховався десь у темряві, зіщулився під одягом, як неодноразово робив він сам, однісінький, маленький і всіма забутий.

Закарі просуває руку між светрами й сорочками, дивуючись, чому вважає темряву просто темрявою в місці, де все виявляється значно більшим, ніж здається, — його пальці замість твердого дерева намацують порожнечу.

Хлопець сміється, але звук застрягає в горлі. Закарі заходить усередину шафи, простягає руку ще далі й виявляє, що на місці стінки порожнеча, а ще далі його пальці мали б торкнутися стіни.

Він ступає крок, потім ще один, кашемір торкається його спини. Світло з кімнати швидко згасає. Хлопець відводить руку вбік і наштовхується на злегка вигнутий твердий камінь. Можливо, це тунель.

Закарі прямує далі. Він намацує собі шлях у темряві, аж раптом чиясь рука хапає його за кисть.

— Подивімося, куди веде цей шлях? — шепоче йому у вухо Доріан.

Закарі хапається за його руку, і вони, тісно переплетені, ідуть тунелем, що повертає, приводячи їх до іншої кімнати.

Вона освітлена свічкою, установленою перед свічадом так, що її вогник двоїться.

— Не думаю, що це Нарнія, — зауважує Доріан.

Закарі дає змогу очам призвичаїтися до темряви. Чоловік має рацію: це не Нарнія, а кімната з безліччю дверей.

На всіх дверях вирізьблені картини. Закарі підходить до найближчих, випустивши з долоні Доріанову руку та шкодуючи про це, але не може перебороти цікавість.

На дверях зображена дівчинка з ліхтарем на тлі темного неба, з якого на неї верещать, сичать і намагаються її вхопити кігтями якісь крилаті створіння.

— Не відчинятимемо ці, — каже хлопець.

— Згода, — відгукується Доріан, озираючись через плече.

Вони йдуть від одних дверей до других. Ось вирізьблене місто їжачиться вигнутими баштами. А там острів під залитим місячним світлом небом.