Беззоряне море

— Ти досі носиш його, — помічає Доріан, дивлячись на срібний меч, і Закарі не знає, як відповісти, крім жахливо очевидної згоди, що так, він досі носить його й лише зрідка знімає, але, відчинивши двері, одразу відволікається на обурені верески персидського кота, якого випадково зачинив усередині.

— Ой, вибач, — перепрошує він. Кіт не відповідає, протискається йому між ніг і прямує собі кудись коридором.

— Як довго він тут просидів? — цікавиться Доріан.

— Кілька годин, — припускає Закарі.

— Ну, принаймні тут йому було зручно, — заспокоює хлопця чоловік, оглядаючи кімнату.

Бачить картину над камінною полицею. Вона скидається на класичний пейзаж з парусними кораблями, лиховісними хмарами та брижистими хвилями — усе здається цілковито реалістичним, окрім піратів-кроликів.

— Як гадаєш, це збіг? — запитує Доріан. — Дівчинка, що вдавала кролика та знала художника, і картини з кроликами?

— Думаєте, художник намалював їх для Елінор?

— Мені це здається вірогідним, — не приховує Доріан. — Тут, очевидно, є історія.

— Здається, тут є безліч історій, — відгукується Закарі.

Він опускає торбу, і пляшка з вином дзенькає об камінь. Хлопець виймає її, витирає пил з ліхтаря і ключів на етикетці, розмірковуючи, хто налив у неї вино та скільки вона пролежала в підвалі, чекаючи, поки її відкоркують. Чому б не зараз? Закарі дивиться на закорковану пляшку й супиться.

— Не засуджуйте мене, — звертається він до Доріана, беручи зі столу ручку та проштовхуючи нею корок усередину (цим трюком він користувався безліч разів, коли в студентські роки не мав відповідного кухонного приладдя).

— Ми могли знайти де-небудь штопор, — зауважує чоловік, спостерігаючи за неелегантним процесом.

— Ви вже були дещо здивовані моїми схильностями до імпровізації, — відповідає Закарі, підіймаючи успішно відкорковану пляшку.

Він відпиває великий ковток вина, а Доріан сміється. Вино смакувало б краще з карафки і, мабуть, келихів, але й без того одразу відчутний його багатий, запашний і чудовий смак. Якийсь осяйний, як ліхтар на етикетці. На щастя, вино не шепоче віршів чи історій на язиці або в голові, але його смак старіший за історії. Нагадує про міфи.

Закарі пропонує пляшку Доріанові, і той бере, на мить затримавши свої пальці на хлопцевих.

— Ти повернувся через мене, чи не так? — раптово запитує Доріан. — Перепрошую, що не згадав про це раніше, усе досі трохи в тумані.

— Здебільшого через Мірабель, — зізнається хлопець. — Я став її спільником, а потім мене прив’язали до стільця та отруїли. Тепер усе здається таким далеким, хоча відбувалося геть недавно. Тепер мені вже краще.

— Дякую, — каже Доріан. — Ти не мусив цього чинити. Ти мені нічого не був винен, і я… дякую. Мені здавалося, що вже ніколи не прийду до тями, а натомість прийшов до тями тут.

— Пусте, — відповідає Закарі, однак відчуває, що слід сказати більше.

— Як давно це було? — запитує чоловік. — Чотири дні тому? П’ять? Тиждень. Як на мене, то минуло ще більше часу.

Закарі дивиться на нього, не знаходячи слів для точної відповіді. Міг минути тиждень або ціле життя, а може, одна-єдина мить. Він думає: «Мені здається, наче я знав тебе завжди». Але вголос хлопець цього не каже.

— Де ти його взяв? — запитує Доріан, сьорбаючи вино з пляшки.

— У пивниці. У затильній частині бальної зали, де колись було Беззоряне море.

Чоловік дивиться на Закарі з тисячею запитань в очах, але замість того, щоб озвучити їх, відпиває ще один великий ковток і віддає йому пляшку.

— Це, мабуть, було щось надзвичайне в давні часи, — каже він.

— А чому люди приходили сюди? — цікавиться Закарі й відпиває ще один ковток вина з присмаком міфів, перш ніж передати пляшку Доріанові.

Він сам не знає, паморочиться в його голові й шаленіє пульс від вина чи від того, що пальці цього чоловіка торкаються його руки.

— Гадаю, люди приходили сюди з тієї самої причини, що й ми, — припускає Доріан. — У пошуках чогось. Навіть якщо нам невідомо, що саме це було. Чогось більшого. Чогось дивовижного. Якогось рідного місця. Ми опинилися тут, щоб мандрувати історіями інших людей у пошуках своєї. За пошуки! — проголошує він, салютуючи Закарі пляшкою.

— За знахідки, — озивається хлопець, повторюючи жест, щойно Доріан віддає йому пляшку.

— Мені справді подобається те, що ти прочитав мою книжку, — зізнається чоловік. — Дякую, що допоміг повернути її.

— Прошу.

— Дивно, чи не так? Любити книжку? Коли слова на сторінках стають такими дорогоцінними, що здаються частинами власної історії, адже саме так і є. Як чудово, що хтось нарешті прочитав історії, котрі я знаю так близько. Яка тобі найбільше сподобалася?

Закарі розмірковує над відповіддю, водночас обдумуючи, який саме зміст криється в слові «близько». Він згадує історії, у голові виникають фрагменти образів, коли починає розглядати їх як звичайні історії, а не намагається розбити на шматки в пошуках таємниць. Він дивиться на пляшку в руках з ліхтарем і ключами, думаючи про провидців у шинках і розпиті пляшки в засипаних снігом готелях.