Беззоряне море

— Ти не будеш читати… — Він змовкає, коли Закарі бере в нього книжку. — Ти казав, що вже прочитав її.

— Так і є, — погоджується хлопець. — Але я подумав, що корисно буде перечитати. — Помітивши, як Доріанове обличчя прибирає запитального виразу, він дивується й цікавиться: — Щось не так?

— Як мені відомо, ти володієш тільки англійською і французькою.

— Я б не назвав те, що вмію, «володінням французькою», — зізнається Закарі, намагаючись збагнути, чи дратує його сказане Доріаном, і виявляє, що злість кудись поділася. Він сідає на іншу канапу й обережно розгортає «Передбачення і перекази». — Тут унизу книжки самі себе перекладають. Гадаю, з розмовами відбувається те саме, але поки що я спілкувався з людьми тільки англійською або жестами. Якщо подумати, Хранитель, напевно, не розмовляв зі мною англійською. Вірити в це було б занадто самовпевнено.

— Як таке можливо? — дивується Доріан.

— Як узагалі щось із цього можливо? Я навіть не розумію фізики книжкових полиць.

— Я запитав тебе про це на мандаринській.

— Ви розмовляєте мандаринською?

— Я розмовляю багатьма мовами, — пояснює чоловік, і Закарі уважно дивиться на його губи. Ці рухи не відповідають словам, які чують його вуха. Так само розпливався переклад у книжці, перш ніж знову застигнути. Хлопець замислюється, чи помітив би різницю, якби не шукав її.

— Це ви теж сказали мандаринською? — цікавиться він.

— Це я сказав на урду.

— Ви справді розмовляєте багатьма мовами?

Доріан зітхає, дивиться на книжку у своїх руках, потім на чоловіка в клітці на стіні, а тоді знову на Закарі.

— У вас такий вигляд, наче вам хочеться швидше піти звідси, — зауважує Закарі, і чоловіків вираз обличчя миттєво змінюється на здивований.

— Я не маю куди йти, — озивається він, якусь мить дивиться хлопцеві у вічі, а потім знов заглиблюється в «Солодкі муки».

Закарі дістався середини «Передбачень і переказів» і саме обмірковує, чи існує декілька Королів Сов, як Доріан несподівано підводить на нього погляд і каже:

— Цей… Цей хлопчик у бібліотеці з жінкою в зеленому шарфі. Це я.

— Ви значно спокійніше реагуєте на свою появу в книжці, ніж я.

— Як… — починає Доріан, але замовкає і береться читати далі. За хвилину додає: — Правдивий лише початок, усіх тих наступних випробувань я не проходив.

— Але ви були вартовим?

— Ні, я був високопоставленим членом «Клубу колекціонерів», — виправляє його Доріан, не відриваючи погляду від сторінок. — Утім, виходить, що «Клуб колекціонерів» еволюціонував із цього. Є… дещо схоже. — Чоловік нарешті підводить очі від книжки й розглядає кімнату, книжкові полиці, картину та двері до коридору. Повз них проходить кіт, навіть не зазирнувши до кімнати. — Аллеґра завжди казала, що ми мусимо почекати, поки все стане безпечним і надійним. Вона роками повторювала мені це, і я їй повірив. «Безпечно й надійно» — стало моєю метою, яка чимраз помітніше віддалялася. Щоразу більше дверей, які слід зачинити, і більше проблемних людей, котрих слід ліквідувати. Завжди незабаром і ніколи не зараз.

— Отже, саме в це вірять у «Клубі колекціонерів»?

— У те, що вони так довго виконують вказівки Аллеґри, що вже заслужили місце в раю, який є, як припускав Борхес, такою собі бібліотекою? Так, вони в це вірять.

— Звучить наче якийсь культ, — зауважує Закарі.

На його подив, Доріан сміється й погоджується:

— І справді.

— А ви теж у все це вірили? — не вгаває хлопець.

Доріан озивається після недовгих роздумів.

— Так, вірив. Непохитно. Я багато чого брав на віру, а потім настала ніч, що змусила мене засумніватися в усьому, тож я втік. Зник. Нічого путящого з того не вийшло. Вони заморозили всі мої рахунки на всі вигадані імена, деяких моїх підставних особистостей знищили, а інших включили до списків спостереження, списків людей, яким заборонено літати, і всіх можливих списків. Проте я мав чимало готівки і був на Мангеттені. На Мангеттені легко загубитися. Я міг тинятися середмістям у костюмі та з дипломатом і розчинитися в натовпі навіть тоді, коли звично йшов до бібліотеки.

— А що змінило вашу думку? — розпитує далі Закарі.

— Не що. Хто. Мірабель змінила мою думку, — озивається Доріан.

А перш ніж хлопець устигає щось іще запитати, знову переводить очі на книжку, підкреслено й очевидно увірвавши бесіду.

Вони трохи читають у тиші. Закарі час від часу кидає погляди на Доріана, намагаючись угадати, про що саме той читає, аналізуючи рухи його брів. Нарешті чоловік згортає «Солодкі муки» і кладе їх на стіл. Він супиться і простягає руку, Закарі без жодного слова вкладає в неї «Баладу про Саймона та Елінор», і вони беруться читати далі.

Закарі саме заблукав у казці (замислившись, у якій скриньці скульпторка з історії сховала те, що, на його думку, було серцем Долі), коли Доріан згортає книжку. Вони потихеньку розбираються з тисячею запитань. На кожен зв’язок, який вони намагаються простежити між однією і другою книжкою, припадає ще більше всього, що не поєднується між собою.