Беззоряне море

Кладе записку в кухонний ліфт і відсилає його. Він майже переконав себе, що Кухня, і вкриті історіями тіла, і саме це місце, і Мірабель, і Доріан, і кімната, у якій він стоїть, і його піжама — усе це фрагменти його вигадок, аж раптом лунає дзвоник. «Привіт, містере Роулінз. Чим ми можемо вам допомогти?»

Закарі довго думає, перш ніж написати відповідь. «Це все справжнє?» — пише він. Фраза здається дуже туманною, але він однаково надсилає.

За мить кухонний ліфт дзеленчить, і всередині поряд з іншою карткою стоїть горнятко, над яким звивається пара, а ще тарілка зі срібним ковпаком.

Закарі читає записку: «Звісно, справжнє, містере Роулінз. Сподіваємося, незабаром ви почуватиметеся краще».

У горнятку тепле кокосове молоко з куркумою, чорним перцем та медом. Під срібним ковпаком шість маленьких, прикрашених досконалою глазур’ю капкейків.

«Дякую, Кухне», — пише Закарі.

Він бере горнятко й капкейки та знову сідає перед каміном. Кіт потягується і влаштовується біля нього, принюхуючись до солодощів і злизуючи з хлопцевих пальців глазур.

Закарі не пам’ятає, як заснув. Він прокидається, скрутившись калачиком, біля майже згаслого каміна на купі подушок, персидський кіт уже в нього на руці. Котра година, хлопець не знає. Котра, до речі, година?

«Котра, до речі, година?» — запитує Закарі кота.

Той позіхає.

Кухонний ліфт дзенькає, на стіні запалюється світло, і Закарі не може пригадати, щоб це раніше траплялося без його участі.

«Доброго ранку, містере Роулінз, — написано на картці, що лежить усередині ліфта. — Сподіваємося, ви добре виспалися».

Поряд стоять кавник, скручений трубочкою омлет, дві підсмажені скибочки дріжджового хліба, полив’яний глечик з маслом, побризканим медом і присипаним сіллю, і кошик з мандаринами. Закарі береться писати подяку, але натомість шрябає дещо геть інше.

«Я люблю тебе, Кухне»

Відповіді він не чекає, але дзенькіт лунає знову.

«Дякуємо, містере Роулінз. Ви нам теж неабияк подобаєтеся».

Закарі їсть свій сніданок (він ділиться омлетом з котом, забувши про правило не годувати їх, та й однаково він порушив його минулого вечора, коли пригостив тваринку масляною глазур’ю) і думає, що в голові трохи розвиднилося.

— Якби ти був загубленим у часі чоловіком, де б ти був? — запитує хлопець кота. Кіт витріщається на нього. «Ти дістав усе, що тобі потрібно знати». — Ой, а справді! — вигукує Закарі, збагнувши дещо.

Він перебирає книжки біля вогнища, шукаючи ту, яку йому дала Рима, а тоді розгортає її там, де зупинився. Іде до столу й посуває лампу, щоб краще бачити, а кіт з нявчанням умощується в нього на колінах. Читаючи, Закарі чистить і їсть мандаринку — маленькі скибочки сонячного світла.

Він читає, супиться, читає далі, а потім перегортає сторінку, а там більше нічого нема. Решта сторінок порожня. Історія, його історія, хай яка вона була, уривається на середині книжки.

Закарі згадує, що загублений у часі чоловік мандрував у «Солодких муках» містами з меду й кістки, а також посилання на Беззоряне море в «Передбаченнях і переказах» і замислюється, чи не сплітаються у якийсь спосіб усі ці історії в одну. Розмірковує, де зараз може бути Саймон і як узятися за його пошуки. Замислюється про спалене місце й мітлу в кабінеті Хранителя. Розмірковує, що ж сталося із сином віщунки.

На кутику стола лежить зірочка-орігамі, яку він заховав у кишеню. Хлопець бере її та придивляється. На папері щось написано. Закарі розгортає зірочку. Вона перетворюється на довгу смужку паперу, укриту такими крихітними словами, що здається, наче їх прошепотіли.

Нічне жахіття номер 83: я йду темною-темною місциною, і щось велике й слизьке проникає в темряві так близько до мене, що я можу простягнути руку й торкнутися. Але щойно я торкнуся слизької потвори, як вона відразу дізнається, що я тут, і повільно з’їсть мене.

Закарі впускає жахіття на стіл і знову береться за книжку. Він перегортає останню заповнену словами сторінку й перечитує, зупиняючись на кінцевих словах незавершеної книжки. Обережно знімає кота з колін. Ставить його на підлогу, ховає книжку в торбу разом із запальничкою, щоб не довелося знову навпомацки тинятися в темряві, і взувається. Потім натягає на піжаму бордовий светр і вирушає на пошуки Мірабель.

Поєднання кількох паперових зірочок ( одну з яких добряче пожував кіт )

Зрідка хтось із аколітів вирішує віддати зі своїми клятвами не лише язик, а ще дещо.

Такі аколіти трапляються нечасто. Ніхто вже й не пригадає, коли востаннє приходив хтось такий винятковий. Вони служать не так довго, щоб познайомитися зі своїми наступниками.

Художниця збилася з дороги.

Вона думає (помиляється), що, обравши цей шлях (якийсь шлях, будь-який шлях), наблизиться до цього місця, яке колись любила, цього місця, що змінювалося навколо неї, поки час змінював усе інше.

Їй хочеться знову розпалити давно згаслий вогонь. Знайти щось утрачене, назви чого вона не пам’ятає, але відчуття втрати всередині нагадує голод.