Беззоряне море

Художниця має рішення, не розповівши про це нікому. Лише єдиний учень помічає її відсутність, але не надто замислюється про це, бо вже давно дізнався, що люди зникають, як кролики в капелюхах, а тоді або повертаються, або ні.

Аколіти згоджуються на таку поступку, адже їх чимраз меншає.

Художниця проводить час на самоті й у роздумах, перелічуючи всі втрати та жалі, щоб збагнути, чи можна було якось уникнути їх, а чи вони просто пройшли крізь її життя і попрямували далі, як хвилі, що набігають на берег.

Вона думає так: коли раптом вигадає нову ідею для картини під час свого ув’язнення, то покине цей шлях і повернеться до своїх робіт, дозволивши бджолам шукати когось іншого, хто служитиме їм.

Проте нових ідей нема. Самі лише старі, на всі лади думані й передумані. Тільки звичні й безпечні речі, які вона безліч разів уявляла й відтворювала змахами пензлика, — у них вона не бачить нічого, крім порожнечі.

Жінка вирішує спробувати писати, але завжди почувалася затишніше з картинами, а не зі словами.

Коли двері відчиняються раніше, ніж художниця очікувала, вона приймає бджолу без вагань.

Аколіт і художниця ідуть порожніми коридорами до дверей без позначок. Лише кіт помічає їх цієї миті та, попри те що розуміє помилковість її намірів, не втручається. Коти не мають звички втручатися в долю.

Художниця змирилася з тим, що доведеться пожертвувати обома очима, але забирають лише одне.

Одного буде більше ніж досить.

Коли о`брази зливою проливаються перед її поглядом, коли її бомбардує так багато картинок з такими деталями, що вона не може відрізнити одну від одної, не може навіть мріяти про те, щоб відобразити всі їх фрагменти на полотні, хай навіть пальці аж сверблять від бажання схопитися за пензлик, — тоді вона розуміє, що цей шлях призначено не їй.

Але вже занадто пізно обирати інший.

Закарі Езра Роулінз іде коридорами Гавані, зрозумівши раптом, що, власне, не знає, де кімната Мірабель, адже навіть не подумав розпитати її про це. Він зазирає до бальної зали, схожої на печеру, де бачив дівчину востаннє, але в пивниці порожньо. Над полицями з вином мерехтить намальована жінка з укритим бджолами обличчям, і Закарі, перш ніж знову піти геть, бере цікаву на вигляд пляшку й кладе собі в торбу. Це якесь невідоме червоне вино з ліхтарями та схрещеними ключами.

Потім він підіймається якимись іншими сходами, що ведуть нагору з бальної зали, і не знає, де опинився. Знову потрапив зі знайомих місць до незнайомих.

Хлопець зупиняється, намагаючись визначити своє місцеперебування за закутком, оздобленим книжками, самотнім кріслом і маленьким столиком, що змайстрований зі зламаної колони. На ньому стоїть горнятко, але замість чаю всередині горить свічка.

Між книжковими полицями Закарі помічає невеличку латунну пластинку з кнопкою, схожу на старовинний вимикач. Хлопець натискає її.

Книжкова полиця відсувається вбік, відкриваючи вхід до прихованої кімнати.

«Щоб дізнатися всі місцеві секрети, знадобиться ціла вічність, — зауважує голос у голові. — І щоб розгадати бодай частину таємниць». Закарі не сперечається із цим.

Щойно знайдена кімната скидається на щось зі старих маєтків або історичних фільмів про загадкові вбивства. Темні дерев’яні панелі й зелені скляні лампи. Шкіряні канапи й покладені один на один східні килими, укриті книжковими полицями стіни, одна з яких розсунулася, щоб пустити хлопця всередину. Поміж книжками висять картини в рамах, підкреслені галерейним світлом, а ще в кімнаті є справжні двері, що ведуть до коридору.

На протилежній стіні висить велетенське полотно. Нічний ліс, серпик місяця проглядає між гілками, а поміж деревами стоїть величезна пташина клітка; вона така велика, що на жердинці всередині, де мала бути пташка, зображений чоловік, який самотою сидить у своїй в’язниці, відвернувшись від глядача.

Дерева навколо клітки вкриті ключами й зірками, що звисають з гілок на стрічках, стирчать з гніздечок або попадали на землю. Побачене нагадує Закарі про кроликів-піратів. Мабуть, цю картину намалював той самий художник. Якщо вже про це зайшла мова, бджолина панна з пивниці теж може бути його творінням.

Перед картиною, пильно її розглядаючи, стоїть Доріан. Він убраний у довге, глибокого синього кольору повстяне пальто без комірця, воно чудово скроєне, дуже личить чоловікові й прикрашене відполірованими ґудзиками з дерева чи кістки у формі зірочок, тож пасує до картини. Пальто доповнюють відповідні штани, але стоїть Доріан босоніж.

Він обертається, коли книжкова полиця за спиною Закарі стає на місце.

— Ти тут, — каже чоловік, і це більше нагадує спостереження про це місце загалом, а не зокрема про те, що Закарі прийшов з-поза книжкової полиці.

— Так, я тут.

— Мені вже здавалося, що ти наснився.

Хлопець і гадки не має, що відповісти на такий коментар, тож відчуває полегшення, коли Доріан повертається до споглядання картини. Він, напевно, думає, що п’яні оповідки теж йому наснилися, і це, певно, на краще. Закарі підходить ближче, і вони пліч-о-пліч розглядають чоловіка в клітці.

— Мені здається, наче я бачив його раніше, — зізнається Доріан.