Беззоряне море

— Ця картина нагадує мені про садок колекціонера ключів з вашої книжки, — каже Закарі, і чоловік подивовано обертається до нього. — Я прочитав її, вибачте, — перепрошує він автоматично, насправді не почуваючись винним.

— Не варто вибачатися, — заспокоює Доріан. Він знову відвертається до картини.

— Як почуваєтеся? — цікавиться Закарі.

— Наче втрачаю глузд, але якимось повільним і до болю чарівним способом.

— Ага, розумію. Отже, вам краще.

Доріан усміхається, і хлопець замислюється, як можна сумувати за чиєюсь усмішкою, якщо бачив її лише раз.

— Так, краще. Дякую.

— Ви забули взути черевики.

— Я ненавиджу черевики.

— Ненависть — занадто сильне почуття, щоб відчувати його до черевиків.

— Більшість моїх почуттів серйозна, — відповідає Доріан, і Закарі знову не знає, що на це відповісти, але чоловік рятує його від цього обов’язку.

Він ступає крок до хлопця, опинившись раптово й неочікувано близько, простягає руку і кладе йому на груди над серцем. Хлопець не одразу розуміє, що саме відбувається. Він доводить свою надійність. Аж дивно, як легко відчути серцебиття навіть крізь светр.

— Ти насправді тут, — тихенько повторює Доріан. — Ми обидва насправді тут.

Закарі не знає, що сказати, тому просто киває, і вони прикипають одне до одного поглядами. У карих Доріанових очах є теплота, якої раніше він не помічав. Над лівою бровою в нього шрам. Кожна людина складається з безлічі деталей. Безліч коротеньких історій, і так мало можливостей їх прочитати. Слова «Мені хотілося б на те поглянути» видаються якимись незграбними.

Хлопець дивиться, як очі Доріана схожим способом мандрують його шкірою, і замислюється, скільки в них спільних думок.

Доріан опускає очі на свою руку й зітхає.

— Ти що, в піжамі? — дивується чоловік.

— Так, — озивається Закарі, збагнувши, що досі вбраний у свою піжаму в синю смужку, і заходиться від сміху з абсурдності цього всього, а Доріан, трохи повагавшись, і собі сміється.

Регіт щось змінює — щось губиться, а щось нове з’являється. І хоча Закарі не знає, як описати те, що сталося, між ними двома раптом виникає легкість, якої раніше не було.

— Що ти шукав на книжковій полиці? — запитує Доріан.

— Намагався дізнатися, як бути далі, — пояснює хлопець. — Шукав Мірабель, але не міг знайти, а потім заблукав і став шукати щось знайоме, і зрешою знайшов вас.

— А я — щось знайоме? — цікавиться чоловік, і Закарі кортить сказати: «Так-так, ти надзвичайно знайомий, і я не знаю, як це сталося». Утім, у цих словах забагато правди, і натомість він запитує:

— Якби ви загубилися в часі, то де б перебували?

— Маєш на увазі, коли я загублюся?

— І це теж, — погоджується Закарі попри розуміння, що завдання знайти загубленого в часі чоловіка може бути значно складнішим, ніж він гадав. Він переводить очі на картину.

— А як ти почуваєшся? — цікавиться Доріан у відповідь на роздратовану зневіру, якої не приховує обличчя хлопця.

— Наче я вже втратив глузд, а життя після того, як його втратиш, — це якийсь караван загадок.

Закарі дивиться на чоловіка в клітці. Клітка здається реальною, замок важким, і висить він на ланцюзі, зачепленому за ґратки. Усе на вигляд доволі справжнє, аж не виникає бажання доторкнутися. Щоб обдурити око.

На мить Закарі знову почувається тим хлопчиком, що стоїть перед намальованими дверима, які не наважився відчинити. Яка різниця між дверима та кліткою? Між «поки що» і «вже запізно»?

— Яких загадок? — перепитує Доріан.

— Відколи я тут опинився, мені трапляються на очі самі записки, підказки й таємниці. Спочатку Бджолина Королева, але вона лише привела до прихованого склепу із загорнутими в спогади мерцями, де кіт покинув мене, а книжка розповіла, що існують три речі, які загубилися в часі. Будь ласка, не дивіться на мене так.

— Книжка тобі розповіла?

— Ці слова випали на маленьких навчальних клаптиках, і я не знаю, що це означає. До того ж навколо були мертві тіла, і мені не надто хотілося застрягати там, щоб дійти суті, та й книжка однаково зникла. А потім у коридорі був привид. Мені так здалося. Очевидно.

— Ти впевнений, що не вигад…

Закарі уриває чоловіка, перш ніж той устигає промовити те, що хотів сказати, і запитує:

— Гадаєте, я все нафантазував? Ми в підземній бібліотеці, ви самі бачили намальовані двері, які відчиняють стіни, і вирішили, що я нафантазував бібліомантію і «начебто-привидів»?

— Не знаю, — зізнається Доріан. — Просто зараз я не знаю, чому вірити.

Вони вдвох пильно вдивляються одне в одного в напруженій тиші, аж поки Закарі уривається терпець, і він, указуючи на одну зі шкіряних канап, каже:

— Сідайте.

Поряд стоїть лампа для читання зі скляним зеленим абажуром. Хлопець очікує, що Доріан сперечатиметься, але той поступливо сідає, як йому наказали, не кажучи жодного слова, хай навіть вираз обличчя видає роздратування.

— Дочитайте, — просить хлопець, дістаючи з торби «Солодкі муки» й віддаючи їх Доріану. — А коли закінчите, прочитайте ось це. — На столик Закарі кладе «Баладу про Саймона та Елінор». — Ваша книжка у вас?

Доріан дістає з кишені пальта «Передбачення і перекази».