Беззоряне море

Доріан підводиться зі стільця, коли офіціантка бере тацю, і, діставшись до неї, вирішує водночас, що порошок, мабуть, — серйозна штука та що це не має значення.

Так просто було наштовхнутися на офіціантку й вибити її тацю з усім вмістом з рук на підлогу, просто перепросити за вдавану незграбність, запропонувати допомогу й почекати, поки від тебе відмахнуться, а тоді повернутися до свого столика, наче це був пункт призначення, а не відправна точка.

Як усе призвело до цього? Одна книжка, один чоловік. Роки таємниць і нудьги, а тепер усі події наполегливо хочуть відбутися водночас.

Він уже занадто зацікавився. І сам це знає. З якого дива це взагалі має бути дотичним до нього?

Несподівано цікавий юнак встає з-за свого столика, залишаючи дівчат базікати на самоті. Він розвертається і йде до затильної частини бару. Щойно він зникає з поля зору тих, хто сидить за столиком, щось у його обличчі змінюється. Дається взнаки не сп’яніння, з’являється мрійливість, наче він десь не тут, заблукав у тумані думок. А ще у виразі обличчя промайнула ледь помітна тривога. Дедалі цікавіше. Доріан озирається через плече на столик і зустрічається поглядом з однією з дівчат. Вона швидко опускає очі й веде далі розмову, записуючи щось на коктейльній серветці. Але вона бачила його. Спостерігала, як він спостерігає.

Час іти.

Доріан відкладає книжку й засуває під порожній келих занадто багато грошей як на один коктейль задля хороших чайових. Коли Закарі Езра Роулінз повертається за свій столик, чоловік уже стоїть під снігом, уникаючи калюжок світла від вуличних ліхтарів.

Звідси Доріан може бачити столик, що за матовою шибкою скидається на імлисту тінь, однак не схожу на інші тіні, які ворушаться всередині.

Він знає, що не слід цього робити. Йому не варто тут бути. Йому треба було піти геть ще минулого року, після іншої ночі в іншому місті, коли плани порушилися.

Скільки трагедій відбувається довкола нас просто зараз?

Руки знову починають тремтіти, і він запихає їх до кишень пальта.

Тоді щось зламалося, але тепер він тут. Доріан не знає, куди ще можна піти, як ще можна діяти.

Він міг би піти геть. Міг би побігти. Не зупинятися. І далі переховуватися. Доріан міг би забути про все. Про цю книжку, його книжку, про Беззоряне море, геть про все.

Він міг би.

Але не буде.

Доріан стоїть під снігопадом, у нього тремтять руки та майже задубіли пальці, у голові снують підігріті скотчем думки. Чоловік спостерігає крізь скло за хлопцем і не думає про все, що неминуче станеться.

Він думає: «Дозвольте розповісти вам історію».

Книга IV. Призначено зірками

Паперова зірочка, складена з вирваної книжкової сторінки

Серед снігу стоїть олень.

Кліпни — і він зникне. Чи був це олень, а може, то було щось інше?

Певно, це був невимовлений словами смуток, або необраний шлях, або ніким не відчинені двері?

А може, це був олень, що промайнув між деревами та зник, не потурбувавши своєю втечею жодну гілочку?

Олень — це нездійснений постріл. Утрачена нагода.

Украдена, наче поцілунок.

У ці нові безтурботні часи з їхніми новими методами олень іноді затримується трохи на довше. Він чекає, попри те що раніше ніколи не чекав, ніколи не мріяв зачекати й не чекав, щоб замріятися.

А тепер чекає.

Щоб хтось здійснив постріл.

Щоб хтось простромив його серце.

Щоб знати, що його пам’ятатимуть.

Закарі Езра Роулінз спускається вузькими сходами під статуєю, а персидський кіт не відстає від нього. Сходинки під ногами потерті й нерівні, одна кришиться від його кроку — хлопець ковзає на три нижче й витягає руки вбік, намагаючись відновити рівновагу. Позаду нього нявчить кіт, граційно прокладає собі шлях над рештками поламаної сходинки і знову зупиняється, опинившись біля хлопця. «Кривляка», — каже котові Закарі. Кіт нічого не відповідає. «Кривляка», — повторює голос десь унизу. «Луна», — думає Закарі. Чітка запізніла луна. От і все. Він сам майже вірить цьому, але вуха кота притискаються до голови, і він сичить у темряву, а Закарі задкує, не знаючи, чому вірити. Він обережно спускається останніми сходинками й відчуває полегшення, коли кіт рушає назирці.

На виступі внизу стоїть лампа. Така, що в ній колись цілком міг жити джин, а тепер лише плюскається олія. Лампу оточують якісь мотузки й натягнуті шворки, а ще механізм, схожий на кремінь, біля вогника. Вона, мабуть, запалилася автоматично, коли хлопець увійшов. Лампа — єдине джерело світла в кімнаті, тож Закарі береться за її вигнуту ручку. Коли він підіймає лампу, золотий диск під нею рухається слідом, смикаючи за мотузки та шворки. Десь у стінах приглушено клацає, а в темряві миготить якась іскра. У протилежному кінці темного коридору запалюється ще одна лампа, яскравий вогник, що світлячком указує шлях уперед. Закарі йде коридором з лампою, кіт не відстає. Посередині коридору світло вихоплює ключ із кільцем, що висить на гачку в стіні.