Беззоряне море

Хлопець повертає, озирається через плече й бачить посеред коридору свого персидського друга зі сплющеною мордочкою.

— Хочеш скласти мені компанію? — запитує Закарі, і його слова звучать сумно. Якась частина його хоче повернутися до свого ліжка, друга мріє скрутитися калачиком у кріслі біля Доріана, а третя взагалі не знає, чого йому насправді хочеться.

Персидський кіт потягується, підходить і зупиняється біля хлопцевих ніг. Вичікувально дивиться на Закарі.

— Гаразд, — каже той, і вони разом прокладають собі звивистий шлях коридорами й кімнатами, заповненими історіями інших людей, аж поки не опиняються в садку зі скульптурами. — Здається, я збагнув, — повідомляє Закарі коту.

Той не відповідає, уважно розглядаючи скульптуру лисиці, завбільшки як він сам, що застигла в стрибку й замітає своїми численними хвостами землю.

Закарі звертає увагу на іншу скульптуру.

Він зупиняється перед жінкою, яка сидить серед незліченних бджіл, і думає, хто автор. Розмірковує, у скількох закапелках цього місця побували її бджоли, заховавшись у чиїхось кишенях або допомагаючи котам у мандрах.

Замислюється, чи дивився хтось колись на неї з думкою, що їй хочеться потримати в розгорнутих долонях щось інше, а не книжку.

Закарі кладе золотий ключ із намиста Мірабель у її праву руку.

А пластиковий ключ-картку з готелю — у ліву. Нічого не відбувається.

Хлопець зітхає.

Він саме збирається запитати котика, чи не голодний той і чи таке вже суворе правило «Не годувати котів», як зненацька здіймається дзижчання.

Воно лунає зсередини статуї. Дзижчання й гудіння.

Кам’яні пальці жінки починають ворушитися, стискаючись довкола ключа. Одна бджілка падає з руки на підлогу.

Чується поскрипування, а тоді важкий металевий гуркіт, однак статуя, затиснувши ключ у руках, більше не рухається.

Закарі простягає руку й торкається її кисті. Жінка стискає кулак навколо ключа, наче її так і вирізьбили.

Більше нічого не змінилося, але він чув шум. Хлопець обходить навколо статуї.

Спинка кам’яного стільця втягнулася в підлогу. Статуя всередині порожниста.

А під нею — сходи.

І біля підніжжя горить світло.

Закарі озирається на кота, що сидить поряд із застиглою в повітрі мармуровою лисицею, яку обвивають її численні хвости. Єдиний хвіст, що смикається, належить котові.

Кіт нявчить на нього.

Можливо, усі моменти значущі.

Десь.

Закарі Езра Роулінз заходить усередину Королеви Бджіл і спускається далі, углиб.

Балада про Саймона та Елінор Називаючи речі, частина IІ

Елінор не знає, як поводитися з немовлям.

Дитя кричить, їсть, знову кричить і лише зрідка спить. Ані порядок, ані тривалість цих дій не піддаються жодній логіці.

Вона сподівалася, що Хранитель допомагатиме більше, але він не допомагає. Немовля йому не подобається. Хранитель називає його «дитина», а не на ім’я, хоча в цьому Елінор сама винна, позаяк досі не дала йому імені.

(Колись Елінор сама була «дитиною». Вона не знає, коли перестала нею бути і хто вона тепер, якщо стала кимось іншим.)

Немовля не вимагає собі імені. Однаково там нема інших малюків, з якими його можна сплутати. Воно тут одне-єдине. Особливе. Унікальне. Воно — «це немовля». Іноді «ця дитина», але поки що здебільшого «немовля».

До народження малюка Елінор прочитала всі книжки про немовлят, які лише могла знайти, але вони не підготували її до справжньої дитини. Книжки не кричать, не волають, не повзають і не пронизують тебе поглядом.

Вона розпитує Хранителя, але він відмовчується. Зачиняє двері до свого кабінету. Вона просить про допомогу художницю та поетів, і вони допомагають, інколи й по кілька годин (художниця більше за поетів), що дає їй можливість зануритись у надто короткий сон без сновидінь. Та загалом вони завжди вдвох — вона та її немовля.

Елінор пише записки на Кухню.

Вона не впевнена, що Кухня відповість. Іноді дівчина писала їм малесенькі записочки, коли була молодша, і не завжди діставала відповідь. Якщо вона писала «Привіт», їй теж надсилали «Привіт» і відповідали на запитання, але якось Елінор поцікавилася, хто там унизу варить, готує і ремонтує речі, і та записка залишилася без відповіді.

Перше прохання, пов’язане з немовлям, дівчина надсилає з острахом і відчуває полегшення, коли вмикається світло.

Кухня залюбки відповідає на її запитання. Складає детальний перелік того, що слід спробувати. Ввічливо підбадьорює і дає поради.

Кухня надсилає пляшечки з теплим молоком для немовляти й тістечка для Елінор.