Беззоряне море

— Спробуй ти, — пропонує Елінор, і Саймон повторює її жест. Його руці теж нічого не заважає переміститися з кімнати в коридор.

Вони ззираються. Іншого шляху нема. Нема інших варіантів.

Саймон пропонує руку, й Елінор сплітає свої пальці з його. Вони разом ступають крок до коридору.

Пальці Елінор тануть у Саймонових, наче імла. Двері позаду нього з гуркотом зачиняються.

— Леноро? — гукає Саймон, але знає, що вона зникла. Він намагається відчинити двері таким самим ключем із цього боку й виявляє, що вони замкнуті. Хлопець стукає, але ніхто не відповідає.

Його мозок, мов у лихоманці, шукає якихось варіантів і не знаходить жодного задовільного. Саймон вирішує знайти свої двері із серцем, адже вони напевно незамкнені.

Він тиняється коридорами, подібними до лабіринту, і певний час не бачить нічого знайомого. Знаходить стіл з фруктами, сирами й печивом і зупиняється, щоб з’їсти стільки, скільки може, а ще трохи печива та сливу ховає в кишені пальта.

Невдовзі він у якийсь незрозумілий спосіб опиняється в Серці.

Хлопець знає, як звідси дістатися до дверей, позначених серцем, і щодуху кидається туди, але виявляє, що куляста ручка кудись зникла. Дерев’яна латочка затуляє отвір, що залишився на її місці. Замкова шпарина так само заповнена.

Саймон повертається до Серця.

Двері до кабінету Хранителя зачинені, але відчиняються, щойно він стукає.

— Чим я можу допомогти вам, містере Кітінг? — цікавиться Хранитель.

— Мені потрібно потрапити до кімнати, — пояснює Саймон. Голос у нього захеканий, наче він біг. Може, так і було, хлопець не пам’ятає.

— Тут сила-силенна кімнат, — каже Хранитель. — Я мушу попросити вас висловлюватися конкретніше.

Саймон пояснює, де розташовані двері, описує охоплене полум’ям серце на них.

— Ох, — озивається чоловік. — Ті двері. Доступ до тієї кімнати не дозволений. Перепрошую.

— Ті двері раніше не були замкнені, — протестує Саймон. — Я мушу повернутися до Ленори.

— До кого? — перепитує Хранитель, і тепер хлопцеві здається, наче той чудово розуміє, що діється. Він уже згадував про Ленору, принісши додому «Солодкі муки», і сумнівається, що в нього така коротка пам’ять.

— До Ленори, — повторює Саймон. — Вона живе тут, унизу, приблизно мого зросту, у неї темне волосся, смаглява шкіра, і вона носить заячі вушка. Ви повинні знати, кого я маю на увазі. Тут ніхто не схожий на неї, і більше ніде немає такої, як вона.

— У нас немає мешканців з таким іменем, — прохолодно кидає Хранитель. — Боюся, ви щось переплутали, юначе.

— Нічого я не плутаю! — наполягає хлопець, і каже це голосніше, ніж хотів. Кіт у кутку прокидається, глипає на нього, а тоді витягується, зістрибує зі стільця й виходить з кабінету.

Погляд Хранителя гірший, ніж у кота.

— Містере Кітінг, що вам відомо про час?

— Перепрошую?

Хранитель поправляє окуляри й веде далі:

— Припускаю, що ваші знання про час ґрунтуються на тому, як він працює нагорі, де його можна виміряти та він залишається відносно рівномірним. Тут, у цьому кабінеті й у місцях, найближчих до якоря в центрі Серця, час працює майже однаково. Але є місця… Далі й глибше від нашого місцеперебування, які не такі надійні.

— Що це означає? — перепитує Саймон.

— Це означає, якщо ви зустріли когось, хто в мене не записаний, то його тут ще немає, — пояснює Хранитель і додає: — У цьому часі.

— Це абсурд.

— Абсурдність справи не свідчить про її несправжність.

— Будь ласка, пустіть мене назад до кімнати, сер, — благає хлопець. Він не знає, що думати про всі ці розмови на тему часу, і хоче лише повернутися до Ленори. — Благаю вас.

— Я не можу. Мені дуже прикро, містере Кітінг, але я не можу. Ті двері зачинилися.

— Тоді відімкніть їх.

— Ви мене хибно розумієте, — озивається Хранитель. — Вони не замкнулися, вони зачинилися. І їх більше не відчинить жоден ключ. Це був необхідний запобіжний захід.

— То як мені тоді знову знайти її? — запитує Саймон.

— Можете почекати, — радить Хранитель. — Можливо, чекати доведеться довго, я не можу сказати.

Саймон неспроможний щось сказати. Хранитель сідає за свій стіл і поправляє книжковий стос. Зганяє рукою шар промокального порошку з розгорнутого гросбуха.

— Мабуть, ви не повірите мені, містере Кітінг, але я розумію, що ви відчуваєте, — каже він.

Саймон і далі протестує та сперечається з Хранителем, але ця суперечка лише обурює, адже жодні його слова та дії, включно з ко`панням стільців і жбурлянням книжок, не мають на незворушний спокій чоловіка жодного впливу.

— Нічого не вдієш, — укотре нагадує Хранитель. У нього такий вигляд, наче йому страшенно кортить випити горнятко чаю, але не хочеться кидати Саймона напризволяще. — Очевидно, ви натрапили на тріщину в часі. Такі речі непередбачувані, їх слід запечатувати.

— Я подорожував у майбутнє? — цікавиться Саймон, намагаючись зрозуміти. — Захована під землею бібліотека — це одне, а подорожі в часі — геть інше.

— Можливо, — відповідає Хранитель. — Та вірогідніше, ви обоє пройшли крізь простір, що звільнився від пут часу. Місце, де часу не існує.

— Не розумію.

Хранитель зітхає.