Беззоряне море

Мірабель скрадається до протилежної від картини стіни, сукня слухняно тягнеться за нею. Дівчина поплескує по стіні — та розсувається, демонструючи захований кухонний ліфт.

Закарі знову повертається до карт.

— Твої? — запитує він.

— Я маніакально перемішую їх частіше, ніж ворожу, — каже Мірабель. — Як на мене, дивно, що тут унизу їх так мало, адже це, по суті, уривки історій, які можна складати в будь-якому порядку.

Закарі перевертає карту, сподіваючись побачити знайомий архетип таро, але на ній дивна картинка — анатомічний чорно-білий нарис у вихорі акварельної крові.

Легеня

Заголовок відповідає ілюстрації — це одна легеня, а не пара. Акварельна кров має такий вигляд, наче рухається, засмоктуючись у легеню й витікаючи з неї.

Закарі повертає карту на вершечок колоди.

Дзвіночок ліфта лякає його.

— Твоя мама ворожить на картах? — запитує Мірабель, простягаючи йому охолоджений кубок для шампанського, на вінцях у нього ані цукрини.

— Іноді, — відповідає хлопець. — Люди схильні очікувати цього, тож подеколи вона викладає карти, коли ворожить, але здебільшого тримає в руках предмети й набирається вражень від них. Це називається психометрія.

— Вона вимірює душі.

— Гадаю, так, якщо хочеш дослівного перекладу.

Закарі сьорбає свій «Сайдкар». Це майже напевно найкращий з коктейлів, які йому доводилося куштувати. Он який ефект може мати досконалість.

— Кухня — чудовий коктейльний майстер, — відповідає Мірабель, спостерігаючи на його обличчі цілий калейдоскоп емоцій. — Як я й казала, нам слід залягти на дно. Каламбур не на сто відсотків навмисний. Не кажи мені, що не можеш знайти собі справу чи ще щось на кшталт цього, — веде далі Мірабель, перш ніж Закарі встигає щось заперечити. — Подумай лише: коли б ти взяв у бібліотеці іншу книжку, тебе б тут не було. Шкода, що ти її загубив.

— Ой, — зізнається хлопець, — вона весь час була зі мною. Доріан поклав мені її в кишеню пальта. — Він витягає з торби «Солодкі муки» і простягає Мірабель. — Ти знаєш, звідки вона взялася?

— Це може бути якась із книжок Архіву, — припускає вона, гортаючи сторінки. — Я не впевнена, бо заходити до Архіву можна лише аколітам. Рима знатиме більше, але, напевно, не розповість тобі, оскільки вона дуже серйозно ставиться до своїх присяг.

— Хто її написав? — не вгаває Закарі. — Чому в ній є я?

— Якщо вона з Архіву, то її написали тут. Я чула, що архівні записи не завжди йдуть у хронологічному порядку. Мабуть, хтось забрав деякі з них, а потім поклав нагору. Може, саме тому Аллеґра шукає їх: вона любить, коли все під замком.

— Це і є її робота — тримати все під замком?

— Вона вважає, що замки все вбережуть.

— Убережуть від чого? — не розуміє Закарі.

Мірабель знизує плечима.

— Від людей? Від прогресу? Від часу? Не знаю. Якби не я, вона, можливо, це осилила б. Колись працювали лише справжні двері, а вона чимало їх позачиняла, перш ніж я виявила, що можу намалювати нові. Тож тепер Аллеґра намагається зачинити і їх. Зачинити та вберегти від усіляких несподіванок.

— Вона багато базікала про яйця і як зберегти їх цілими.

— Розбиваючись, яйце стає чимось більшим, ніж до того, — поміркувавши, озивається Мірабель. — А що таке яйце, як не мрія про те, щоб його розбили?

— Гадаю, яйце було метафорою.

— Не можу приготувати омлет, поки не розіб’ю кількох метафор, — жартує дівчина. Вона згортає «Солодкі муки» та повертає їх Закарі. — Якщо вона з Архіву, то Рима, гадаю, не заперечуватиме, щоб вона залишалася в тебе, поки ти тут унизу.

Коли дівчина відвертається, щоб знову налити собі, Закарі помічає, що з-поміж ланцюжків у неї на шиї з’явилося щось нове.

На численних ланцюжках до золотого меча, схожого на той, що висить у нього самого на шиї, додалися ключ і бджола.

— Це золото? — цікавиться хлопець, показуючи на прикрасу.

Мірабель допитливо дивиться на нього, а потім глипає на ключ.

— Гадаю, що так. Принаймні позолота.

— Ти надягала це на вечірку минулого року?

— Так, ти нагадав мені, розповівши свою історію в ліфті. Рада, що вона стала в пригоді. Найкращі прикраси — ті, що дають якусь користь.

— Можна… Можна мені позичити ключ?

— У тебе не вдосталь прикрас? — не розуміє Мірабель, дивлячись на його компас, ключі та Доріановий меч, який став талісманом на ланцюжку.

— Хто б казав.

Дівчина примружується і сьорбає вино, але за мить тягне руку до шиї та відмикає застібку. Виплутує ланцюжок з ключем з решти прикрас і віддає Закарі.

— Не переплавляй, — просить вона, опускаючи ланцюжок на розгорнуту долоню.

— Авжеж. Я віддам його.

Хлопець ховає прикрасу до торби.

— Що ти задумав, Езро? — цікавиться Мірабель, і він мало не розповідає їй, але щось його зупиняє.

— Поки сам не певен, — каже він. — Розповім тобі, коли дізнаюся.

— Будь ласка, не забудь, — з допитливою усмішкою просить дівчина.

Закарі бере зі столу її келих з вином і куштує. Смак нагадує зимове сонце й талий сніг, а також бадьорі, колючі й вибухові бульбашки.

«У кожній бульбашці кожної пляшки, у кожному ковтку з кожного келиха є історія.

А коли вино закінчиться, історії залишаться».