Беззоряне море

Закарі не певен, чи цей голос — його звичний внутрішній голос, чи щось геть інше, та невже вино Мірабель створене з історій, як і її дивна бляшаночка з «не-льодяниками».

Він більше ні в чому стовідсотково не впевнений.

Хлопець навіть не певний, що його мозок більше ні в чому не впевнений.

Закарі ковтає залишки «Сайдкара», щоб змити голоси історій, а коли ті стихають, на кінчику язика з’являється питання:

— Максе, де море?

— Де що?

— Море. Беззоряне море, водяні простори, на березі яких стоїть Гавань.

— Ох, — озивається Мірабель, насупившись у бік свого блискучого келиха.

Закарі чекає, коли вона зізнається, що Беззоряне море — казочка на ніч для дітлахів, або що Беззоряне море — це стан душі, або що жодного Беззоряного моря не існує і ніколи не існувало, але вона так не чинить. Дівчина підводиться.

— Сюди, — каже вона й хапає зі столу пляшку шампанського, прямуючи геть з пивниці до бальної зали.

Хлопець іде назирці, залишивши порожній келих поряд з колодою карт, які розказали б йому всю історію, якби він виклав їх у правильному порядку. Мірабель веде його крізь затінок арок біля дверей пивниці. Там так темно, що він і не помітив сходів за ними. Спускаючись, ледве бачить витягнуту просто себе руку. Доводиться триматися за дві сходинки позаду дівчини, щоб не наступити на пруг її сукні, і навіть із цієї відстані вона майже розчиняється в мороці.

— Яка тут глибина? — хоче запитати хлопець, але темрява підхоплює слово «яка» і відбиває в бік: «Яка-яка-яка-яка-яка».

Тепер він розуміє, що ця темрява дуже-дуже велика.

Сходи приводять їх до довгого пристінку, вирізьбленого в скелі, де з неотесаної кам’яної підлоги стирчать невисокі колони.

Закарі озирається на сходи, з вершечка яких у темряву ллється світло із шести арок.

— Отже, ти хочеш побачити море, — наспівує Мірабель, кидаючи погляд на стіну в темряві, і Закарі не знає, розмовляє вона з ним, із собою чи з темрявою, яка здається йому печерою. Печера відповідає: «Бач-бач… Море-море-море».

— Де воно? — перепитує хлопець.

Мірабель наближається до кам’яної стіни й оглядає її. Закарі зупиняється поряд та опускає погляд.

Світло з бальної зали вихоплює латку голого каміння аж до того місця, де воно зникає в затінку й небутті. Хлопець може роздивитися лише свій силует на камінні поряд з тінню Мірабель, але промені не освітлюють нічого схожого на воду чи хвилі.

— На якій ми глибині?

У відповідь на його запитання Мірабель здіймає вгору пляшку шампанського й кидає її в темряву. Закарі чекає, що вона розіб’ється об скелю або хлюпнеться в море, в існування якого він не вірить, але нічого такого не стається. Він далі чекає і чекає.

Мірабель сьорбає своє вино.

Минає радше кілька хвилин, ніж секунд, а тоді десь далеко-далеко внизу лунає тихенький звук, такий віддалений, що Закарі не може сказати, розбилося скло чи ні. Луна ледачо підхоплює його й лише частково повертає назад, наче не хоче докладати зусиль, щоб нести далеко такий убогий звук.

— Беззоряне море, — пояснює дівчина, водночас вказуючи своїм келихом на порожнечу внизу та на позбавлену зірок темряву вгорі. Закарі впинає очі в небуття, не знаючи, що сказати. — Колись тут були пляжі, — веде далі Мірабель. — Люди танцювали у хвилях прибою на вечірках.

— Що сталося?

— Воно зменшилося.

— Тому… Тому люди пішли, чи воно зменшилося через те, що люди пішли?

— Ні те ні те. І те і те. Ти можеш спробувати визначити точну мить, коли воно стало відходити, але, гадаю, це була справа часу. Старі двері стали розсипатися задовго до того, як Аллеґра та її компанія взялися знищувати їх і виставляти дверні ручки на загальний огляд, наче мисливські трофеї. Місця змінюються. Люди змінюються.

Вона знову сьорбає вино, і Закарі замислюється, чи мала дівчина на увазі когось конкретного, але не запитує.

— Воно вже не таке, яким було, — говорить Мірабель. — Будь ласка, не шкодуй, що не побачив пори розквіту. Розквіт скінчився, і хвилі відступили задовго до мого народження.

— Але книжка… — починає Закарі, достоту не знаючи, що має намір сказати, але дівчина уриває його.

— Книжка — це інтерпретація, — пояснює вона. — Тобі хочеться, щоб це місце було схоже на те, що в книжці, але в ній немає місця, а є лише слова. Тобі хочеться потрапити в місце зі своєї уяви, але воно вигадане. А це справжнє. — Дівчина кладе руку на стіну перед ними. Камінь тріскається біля її пальців, щілина збігає вниз і зникає в колоні. — Можна списати нескінченну кількість сторінок, але слова ніколи не стануть місцем. До того ж вони описують колишнє місце. А не те, яким воно є тепер.

— Воно знову може стати таким, еге ж? — цікавиться Закарі. — Якщо ми поремонтуємо двері, люди прийдуть.

— Я вдячна за це «ми», Езро, — каже дівчина. — Але я виконую це роками. Люди приходять, проте не залишаються. Залишилася тільки Рима.

— Хранитель сказав, що колишні мешканці пішли або померли.

— Або щезли.

— Щезли? — повторює Закарі, і порожнеча відлунює його слово, розбиваючи світ на шматки й вихоплюючи собі улюблений: «Ще-ще-ще».

— Хочу попросити тебе про послугу, Езро. Не заходь занадто далеко вниз.