Беззоряне море

Закарі обирає новий для себе коридор, зупинившись біля машинерії, що скидається на великий старомодний автомат з жуйками, але наповнена металевими кульками різноманітних кольорів. Він повертає витіювату ручку, і машина випльовує мідну кульку. Вона важча, ніж здавалася, і Закарі, здогадавшись нарешті, як її відчинити, знаходить усередині крихітний сувій, що розгортається, наче тікерна стрічка[47], навдивовижу довгим хвостом, укритим історіями про втрачене кохання, замки та хитросплетіння доль.

Хлопець запихає порожню мідну кульку й уже розплутану історію до своєї торби й рушає коридором далі, аж поки не дістається великих сходів, які приводять його до просторої кімнати. Велетенська зала для танців порожня. Закарі намагається уявити, скільки людей знадобиться, щоб заповнити її танцівниками й гучною вечіркою. Ця кімната вища за Серце, її стеля вгорі ховається в темряві, яку можна сплутати з нічним небом. У стінах вбудовано кілька камінів, але запалений лише один з них, а решту світла до зали ллють ліхтарі, що звисають уздовж стін на ланцюгах. Хлопець замислюється, чи запалює їх Рима, коли хтось іде кімнатою або хоче потанцювати, чи, може, вони загоряються самі, легковажно полум’яніючи в передчутті чиєїсь появи.

Крокуючи бальною залою, Закарі гостріше відчуває, що проґавив щось. Він запізнився, вечірка вже скінчилася. А коли б він відчинив намальовані двері давніше, чи спізнився б і тоді? Напевно, так.

У протилежній стіні за камінами та кількома темними арками є двері. Закарі відчиняє їх і бачить когось посеред порожнечі, що залишилася після вечірки.

Це Мірабель скрутилася калачиком між стелажів, заставлених пляшками, у схожій на вікно ніші, що в глухій стіні винної пивниці, де трунку було б задосить для всіх учасників вечірок, які могли б відбуватися в бальній залі. Вона вбрана в чорну сукню з довгими рукавами, яку, напевно, можна було б назвати обтислою, якби вона не була така пишна. Сукня прикриває дівочі ноги, стоси порожніх пляшок під нею і спадає аж на підлогу. В одній руці дівчина тримає келих ігристого вина, а під носом у неї книжка. Наближаючись, Закарі бачить, що на обкладинці написано «Зморшка в часі».

— Мене дратувало, що не пам’ятаю технічних деталей тессеракту, — озивається Мірабель, не підводячи очей та не повідомляючи нічого з приводу часу та місця. — Мабуть, тобі буде цікаво дізнатися, що пожежа, яка сталася внаслідок несправності електричного обладнання в підвалі приватного клубу на Мангеттені, завдала чималих збитків, але, на щастя, її побороли й сусідні будівлі не постраждали. Можливо, будинок навіть не доведеться зносити.

Вона відкладає розгорнуту (щоб потім не шукати сторінку) книжку до пляшки вина, яка стоїть поряд, і переводить погляд на хлопця.

— Кажуть, що в ньому саме нікого не було, — веде далі дівчина. — Мені б хотілося дізнатися, де нині перебуває Аллеґра, перш ніж я поверну тебе назад, якщо ти не заперечуєш.

Закарі вважає, що його заперечення, напевно, не матимуть жодного значення, тому й зараз не відчуває анінайменшого бажання повертатися на поверхню.

— Хто така Бджолина Королева? — цікавиться він.

Мірабель дивиться на нього з неабияким подивом, щоб запевнити, що записку написала не вона, а тоді знизує плечима й тицяє пальцем кудись позаду хлопця.

Закарі розвертається. Серед полиць із вином стоять довгі дерев’яні столи та лавиці, а в кам’яних стінах теж є схожі на вікна ніші, і в найбільшій з них висить велетенська картина, на яку й показує дівчина.

Це портрет жінки в сукні винного кольору з глибоким вирізом, яка тримає в одній руці гранат, а в другій — меч. За тло для неї править текстурована темрява, а постать випромінює власне світло. Її сяйво серед тіней нагадує Закарі полотна Рембрандта. Усе обличчя жінки сховане за бджолиним роєм. Кілька комах зависли трохи нижче й вивчають гранат.

— Хто вона? — перепитує хлопець.

— Я знаю не більше за тебе, — зізнається Мірабель. — Є в ній щось від Персефони.

— Королева Підземного світу, — озивається Закарі, роздивляючись картину й намагаючись збагнути, як їй віддати ключі, але на думку нічого не спадає. Йому шкода, що на гранаті не намальована замкова щілина, адже це було б химерно й так доречно.

— А ти начитаний, Езро, — зауважує Мірабель, зісковзуючи зі свого сідальця.

— Я начитався міфів, — поправляє Закарі. — У дитинстві я гадав, що Геката, Ісіда та всі оріші[48] — мамині подружки, що вони такі, як справжні люди. Гадаю, почасти так і було. Досі є. Байдуже.

Мірабель виймає відкорковану пляшку шампанського з відерця з льодом на одному зі столів. Підіймає її вгору та пропонує Закарі.

— Я більше спеціалізуюся на коктейлях, — каже він, попри те що вважає ігристе вино напоєм на всі часи й оцінив стиль Мірабель.

— Ти чим труїшся? — запитує вона й наповнює келих. — Не сумніваюся, що я винна тобі випивку, танець і ще купу всього.

— «Сайдкар» без цукру, — відповідає Закарі, відволікаючись на колоду карт біля пляшки шампанського.