Беззоряне море

— Ви не можете забрати це із собою, — каже голос позаду. Саймон обертається і бачить на порозі за розхитаним маятником Хранителя. Хлопець не відразу розуміє, що той натякає на книжку з позолоченими кутиками в його руці.

— Я хотів її почитати, — пояснює Саймон, хоча це й так очевидно. Як він ще хотів би використати книжку? Утім, це вже не так очевидно. Він хотів більше, ніж прочитати. Хлопець хотів її вивчити, насолодитися, скористатися нею як віконцем усередину іншої людини. Саймон хотів узяти книжку додому, у своє життя, у своє ліжко, адже не може вчинити так само з дівчиною, яка дала йому цю книжку.

«Мабуть, тут є офіційний процес для позичання книжок», — думає він.

— Я хотів би взяти цю книжку, якщо можна, — каже вголос.

— Ви мусите залишити тут щось, — каже йому Хранитель.

Саймон супиться, а тоді вказує на мітлу, що досі стоїть біля дверей кабінету.

— Цього досить?

Хранитель замислено дивиться на мітлу й киває. Іде до столу, записує на клаптику паперу Саймонове ім’я та прив’язує його до мітли. Кіт на столі позіхає, і Саймон теж позіхає.

— Назва книжки? — цікавиться Хранитель.

Хлопець опускає погляд на обкладинку, попри те що знає відповідь, і відказує:

— «Солодкі муки». Списку авторів тут нема.

Хранитель дивиться на нього й просить:

— Можна поглянути?

Хлопець простягає йому книжку. Хранитель розглядає, вивчаючи корінець та форзаци.

— Де ви її знайшли? — цікавиться він.

— Мені дала книжку Ленора, — пояснює Саймон. Він припускає, що можна не пояснювати чоловікові, хто це така, адже її неможливо забути. — Сказала, що це її улюблена.

Вираз обличчя Хранителя, коли він повертає книжку, якийсь дивний.

— Дякую, — каже Саймон, з полегшенням забираючи її з рук Хранителя.

— Ваш компас, — говорить Хранитель, розкриваючи долоню, і хлопець недоумкувато витріщається на нього, перш ніж зняти з шиї золотий ланцюжок.

Йому кортить спитати, чи, може, щось не так, або про Ленору, або поставити одне із численних запитань. Але жодне з них не хоче промовлятися вголос.

— На добраніч, — промовляє натомість хлопець.

Хранитель киває, і цього разу, коли Саймон намагається піти, двері без найменшого супротиву відчиняються.

Хлопець засинає в ліфті, поки той підіймається, і, здригнувшись, після зупинки майже прокидається.

Залита світлом ліхтарів кам’яна кімната має такий самий вигляд, як раніше. Двері, що ведуть назад до будиночка, досі відчинені.

У вікна хатини ллється місячне світло. Саймон не може навіть припустити, котра зараз година. Холодно, а він занадто стомився, щоб розпалювати вогонь, і радіє можливості вдягнути пальто.

Хлопець падає на ліжко, не прибравши з нього книжки і стискаючи «Солодкі муки» в руці.

Коли він засинає, книжка падає на підлогу.

Коли Саймон прокидається, то не може зорієнтуватися, що з ним, а лише відчуває на спині синець від книжки, на якій лежить. Він не пам’ятає, де опинився і як сюди дістався. Ранкове світло сіється крізь листя плюща. Досі відчинене вікно під вітром поскрипує петлями.

Спогади про ключ, будиночок і поїзд повертаються до його затуманеного мозку. Він, мабуть, заснув. І бачив дивний сон.

Саймон смикає задні двері будиночка, але ті не піддаються, бо, напевно, заросли ззовні ожиною.

Хлопець розводить у грубці вогонь.

Він не знає, як учинити із цим місцем і цими книжками, цими речами, які йому буцімто залишила мати.

За ліжком Саймон знаходить невисоку довгу скриню. Вона замкнена на замок, а той геть проіржавів, і петлі в ньому в такому самому стані. Тож удар каблуком збиває обидві за раз. У скрині він бачить пожовклі папери та ще кілька книжок. Один з документів — це право власності на будиночок і чималу територію навколо, оформлене на його ім’я. Саймон переглядає ще кілька офіційних документів від матері. Його дратує те, що вона віднесла цю подію, оприлюднення цього місця до його вісімнадцятиріччя, навіть не звернувшись особисто. Більшість паперів для нього взагалі тера інкогніта: уривки записок і схожих на казки історій, довга заплутана балаканина про реінкарнацію, ключі та долю. Єдиний лист, написаний не його матір’ю і призначений їй, — це палке послання від когось на ім’я Азім. Саймонові спадає на думку, що це, можливо, його батько.

Несподівано хлопець замислюється, чи знала його мати, що помре. Чи підготувала вона все, передбачаючи свою відсутність у цьому світі? Раніше він про це не розмірковував, і думка ця йому не подобається.

Він має спадок. Запилюжений, напхом напханий книжками й геть завитий плющем. Те, що він може називати своїм.

Саймон замислюється, чи міг би тут жити. Чи хотів би. Звісно, з килимами, кращими стільцями й путящим ліжком.

Він сортує книжки, розкладаючи міфи та перекази з одного боку столу, історію та географію з другого, а томи, які не може класифікувати, залишає посередині. Там є книжки з мапами й книжки, написані незнайомими йому мовами. Декілька з них позначені анотаціями й символами: коронами, мечами й намальованими совами.