Беззоряне море

Він намагається не користуватися компасом, але й гадки не має, у якому напрямку рухається певної миті. Знаходить кімнату, захаращену столами та кріслами, деякі з них стоять в окремих нішах попід стінами й навколо порожнього простору з додатковими стільцями та схожим на водограй фонтаном у центрі.

На дні фонтана лежать монетки — деякі хлопець упізнає, а інші йому незнайомі — це стоси бажань, що причаїлися під водою, яка тихенько булькоче. Закарі думає про фонтан з ключами й колекціонера ключів з Доріанової книжки й розмірковує, що з ним могло статися.

«Більше його ніхто не бачив».

Цікаво, чи хтось уже розмірковує, що сталося з ним самим? Напевно, ні.

За фонтаном є зала з низькою стелею, вхід до якої затуляє книжкова полиця і крісло. Щоб зайти туди, Закарі доводиться відсунути крісло. Зала тьмяно освітлена, у ній є кілька зачинених дверей. Увійшовши, хлопець розуміє, що саме в ній дивного. Річ не в тім, що тут бракує книжок чи котів, а в тім, що двері в залі не мають ані кулястих ручок, ані клямок. Самі лише замки. Він зупиняється біля одних з дверей і штовхає їх, але вони не піддаються. Детально оглянувши двері, Закарі помічає обгорілі сліди по краях дерева. У повітрі пахне димом, наче колись давно тут була пожежа. На дверях, там, де колись була ручка, залишився отвір, який заповнили новим, незгорілим шматком дерева. У затінку з протилежного боку зали ворушиться щось завелике, як на кота, проте, коли Закарі придивляється пильніше, нічого там не бачить.

Хлопець повертається до фонтана тим самим шляхом, яким прийшов, і вибирає іншу залу. Вона яскравіше освітлена, утім тут «яскравіше» — відносне поняття. У кожному її куточку вдосталь світла, щоб читати, і навіть більше того.

Він безцільно тиняється залою, йому не хочеться повертатися до Доріана, щоб поглянути, як він там, і його навіть трохи дратує, що це «він» так засіло в думках.

Закарі проходить повз картину зі свічкою і ладен присягнутися, що пломінець затріпотів від його руху, тому повертається до неї і виявляє, що це аж ніяка не картина, а рамка, яка висить на стіні навколо полиці з мерехтливою свічкою в срібному свічнику. Він розмірковує над тим, хто міг її запалити.

Роздуми перериває нявчання позаду. Закарі повертається й бачить персидського кота, який незмигно дивиться на нього зі скептичним виразом на приплюснутій мордочці.

— Якісь проблеми? — запитує кота хлопець.

— Мняоооорвррорр, — відповідає кіт сумішшю нявчання та гарчання, натякаючи, що в нього їх так багато, аж не знає, із чого розпочати.

— Я тебе слухаю, — мовить Закарі.

Знову дивиться на свічку — пломінець далі танцює в рамі.

І задуває.

Рама картини відразу здригається й падає вниз. Уся стіна нижче рами рухається, зникаючи в підлозі. Коли низ рамки торкається кахлю на підлозі, стіна зупиняється, згасла свічка застигає на рівні котячих очей.

У стіні, там, де була рама, тепер розверзлася прямокутна дірка. Закарі кидає погляд на кота, якого більше цікавить свічка й завиток диму, який можна ловити лапою.

Отвір досить великий, щоб хлопець міг у нього зайти, але не надто освітлений. Більшість світла потрапляє сюди від лампи з торочками, що стоїть на столі з протилежного боку зали. Закарі тягне лампу якомога ближче до нової знахідки, наскільки йому дає змогу це здійснити дріт, і думає, звідки тут струм і що станеться, якщо він зникне.

Лампа наближається до отвору, але не дістає, щоб заглянути в нього. Хлопець залишає її на підлозі й нахиляє (торочки неабияк тішать кота) у бік отвору. А сам переступає цю «не-картину» й опиняється всередині.

Під його черевиками на підлозі хрускотить щось відоме лише темряві, і Закарі думає, що це, мабуть, навіть на краще. Лампа чудово виконує свою роботу, але очам хлопця потрібні кілька секунд, щоб призвичаїтися. Він посуває позичені окуляри ближче до перенісся. Від того в кімнаті не стає світліше, тому що в ній усе згоріло. Те, що він вважав пилом, насправді є попелом, який укриває залишки того, що тут було раніше. І Закарі достеменно знає, що саме тут було раніше, бозна за скільки часу до його появи.

Стіл посередині кімнати й ляльковий будиночок на ньому згоріли, перетворившись на чорні руїни.

Стіни лялькового будиночка склалися всередину, дах обвалився. Його мешканці, довкілля — усе згоріло, залишивши по собі самі спогади. У кімнаті повно обвугленого паперу та предметів, які більше неможливо впізнати.

Закарі тягнеться, щоб торкнутися до самотньої зірки, що звисає на дивом збереженій линві зі стелі, і вона падає на підлогу й губиться серед тіней.

— Навіть крихітні імперії занепадають, — каже Закарі, звертаючись почасти до себе, а почасти до кота, який зазирає з коридору над краєм рами.

Кіт у відповідь зникає.

Під черевиками Закарі хрустить спалене дерево й уламки колишнього світу. Він іде до лялькового будиночка. Петля, що колись, мов двері, відчиняла будиночок, залишилася неушкодженою, і він смикає за неї. Від цього руху вона розривається, і фасад падає на стіл, відкриваючи нутрощі будиночка.