Беззоряне море

Між дверима здіймаються колони, а зі стелі, наче гойдалки, звисають вузькі полиці, на яких лежать розкладені книжки. Саймон не може збагнути, як дістатися до найвищих полиць, а потім помічає, що вони під’єднані до лебідок, які можна підіймати або опускати.

Над кожними дверима є лампи, які яскраво горять, лише над дверима з ключем одна згасла, а над дверима з пір’їною світить тьмяно.

З-під дверей з пір’їною раптом прослизає папірець. Саймон підіймає його. Із зовнішнього боку він укритий кіптявою, яка залишає на хлопцевих пальцях чорні сліди. Літери на аркушику написані хистким дитячим почерком:

Привіт.

Є там хтось за дверима,

чи ти кіт?

Нижче намальований кролик.

Саймон повертає дверну ручку. Вона застрягла. Хлопець розглядає замок, знаходить шпінгалет, повертає його та пробує ще раз. Цього разу двері слухаються.

Вони відчиняються до темної кімнати з голими стінами. У ній нікого немає. Хлопець зазирає за двері, але бачить лише темряву.

Саймон із подивом зачиняє двері. Перевертає записку.

Бере зі столу перо, опускає його в чорнильницю й пише відповідь:

Я не кіт.

Він складає записку й підсуває її під двері. Чекає. Знову відчиняє їх.

Записка зникла.

Саймон зачиняє двері.

Знову дивиться на книжкову полицю.

Двері позаду нього розчахуються. Саймон налякано зойкає.

На порозі стоїть дівчина з хвилястим каштановим волоссям, заплетеним у коси навколо кролячих вушок зі срібною філігранню. Вона вбрана в дивну плетену сорочку, коротесеньку спідничку поверх синіх штанів та взута у високі чобітки. Очі в неї яскраві й гострі.

— Хто ти? — питає дівчина, що матеріалізувалася з повітря. Записку вона стискає в руці.

— Саймон, — озивається хлопець. — А ти?

Дівчина довше обмірковує його запитання, нахиливши голову так, що кролячі вушка торкаються дверей з мечем.

— Ленора, — відповідає Елінор, і це не вся правда. Це ім’я вона якось прочитала в одному вірші й вирішила, що воно краще за її попри свою простоту. До того ж ніхто ніколи не запитував, як її звуть, а отже, це чудова нагода приміряти нове ім’я.

— Звідки ти прийшла? — запитує Саймон.

— З попелища, — каже дівчина, наче такого пояснення цілком досить. — Це ти написав? — Вона зводить руку із запискою догори.

Саймон киває.

— Так.

— Коли?

— Щойно. А повідомлення з іншого боку було від тебе? — запитує він, хоча думає, що почерк здається занадто підлітковим для неї, і замислюється, навіщо дівчина наділа кролячі вушка.

Елінор обертає записку й дивиться на незграбні літери та схибленого кроля.

— Я написала це вісім років тому, — каже вона.

— А чому ти тільки тепер запхала під двері цю стару записку?

— Я запхала її під двері одразу, щойно написала. Не розумію…

Дівчина супиться й причиняє свої двері з пір’їною. Іде до протилежної стіни. Десь поміж цим Саймон помічає, що вона гарненька попри свої ексцентричні шати. Очі в неї темні, майже чорні, шкіра смаглява, а в рисах є щось трохи чужоземне. Вона геть не схожа на дівчат, з якими іноді знайомила його тітка. Хлопець намагається уявити, який би вигляд мала незнайомка в сукні, і знічено закашлюється.

Дівчина по черзі розглядає всі двері.

— Не розумію, — бурмоче вона собі під ніс. Розвертається і знову дивиться на Саймона. Ні, витріщається на нього, ретельно вивчаючи від кінчиків волосся до кінчиків пальців.

— Тут є бджоли? — запитує нарешті. Зазирає за книжкові полиці й під подушки.

— Я не бачив, — озивається Саймон, рефлекторно заглядаючи під стіл. — Раніше тут був кіт, але він кудись пішов.

— Як ти сюди потрапив? — цікавиться дівчина, упіймавши його погляд з іншого боку столу. — Я маю на увазі — сюди вниз, а не до цієї кімнати.

— Крізь двері в будиночку…

— У тебе є двері? — перепитує Елінор. Вона сідає на підлогу між стільцями, схрестивши ноги, і вичікувально дивиться на хлопця.

— Насправді вони не зовсім мої, — пояснює Саймон. Утім, сам підозрює, що вони все-таки його, якщо будиночок належить йому. Він теж сідає, відштовхнувши з дороги стілець, і тепер вони з дівчиною дивляться одне на одного серед лісу з ніжок стільців під куполом столу.

— Я гадала, що майже всі двері зникли, — зізнається Елінор.

Саймон розповідає їй про свою матір, про конверт і ключ, про будиночок. Вона уважно слухає, тож він присмачує розповідь усіма деталями, які може згадати. Сургучева печатка на конверті. Плющ на будиночку. Коли він описує схожий на клітку ліфт, дівчина набуває здивованого вигляду, але не уриває його.

— Твоя мати була тут? — запитує Елінор, коли хлопець довів історію від дверей аж до кімнати, у якій вони зараз сидять.

— Напевно, так. — Саймон думає, що нагода побачити місця, де бувала мама, і книжки, які вона читала, навіть краща за лист.

— Який вона мала вигляд? — не вгаває дівчина.

— Я не пам’ятаю, — озивається Саймон, і йому раптом нестерпно хочеться змінити тему розмови. — Я ніколи раніше не зустрічав дівчину в штанях, — каже він, сподіваючись, що вона не образиться.

— Я не можу вилізти кудись у сукні, — пояснює Елінор, наче просто констатує факт.

— Вилазити кудись — не дівчача справа.

— Будь-що — дівчача справа.