Беззоряне море

Вона каже це так серйозно, що Саймон замислюється над цим твердженням. Її вигляд суперечить усьому, що каже про дівчат його дядько, але хлопець думає, що дядько, напевно, менше розуміється на дівчатах, ніж удає, а в тітки дуже специфічні погляди на те, що означає «бути леді».

Він замислюється, чи не наткнувся, бува, на місце, де дівчата не грають в ігри, де не потрібно дотримуватися якихось неписаних правил. Ніяких очікувань. Жодних компаньйонок. Цікаво, а його мама теж була така? Цікаво, а чому жінка може стати відьмою?

Вони й надалі перекидаються запитаннями й відповідями, яких іноді так багато, що доводиться жонглювати, щоб відповісти на одне, потім друге, а поміж ними ще на декілька. Саймон розповідає дівчині речі, про які ніколи нікому не казав. Він зізнається в страхах і прихованих переживаннях, з його вуст вихоплюються думки, які він не наважувався промовляти вголос, але тут (з нею) усе здається іншим.

Дівчина розповідає йому про це місце. Про книжки й котів. У неї в торбі є крихітний слоїчок меду, і вона дає Саймонові скуштувати його. Він очікує солодкого смаку, але відчуває щось більше — багатий, золотистий та з присмаком диму аромат.

Саймонові бракує слів, коли він облизує пальці й думає про те, чого не може висловити, до того ж розуміє, що прозвучало б це недоречно.

Елінор не знає, що думати про цього хлопця в сорочці з рюшами й застібнутому камзолі. Він узагалі хлопець чи чоловік? Вона не знає, як їх розрізняти. «Р» новий знайомий вимовляє якось дивно. Дівчина не впевнена, чи привабливий він, оскільки не має з ким його порівняти, але його обличчя їй подобається. Є в ньому відкритість. Вона замислюється, чи має він секрети. У Саймона карі очі, але біляве волосся, а вона читала стільки книжок про блондинів із синіми очима, що це здається якимось несумісним. Його обличчя — щось значно більше за волосся і колір очей. Елінор замислюється, чому в книжках не описують лінію носа чи довжину вій. Вона вивчає форму його губ. Напевно, обличчя — занадто складна штука, щоб описати словами.

Дівчина тягнеться вперед і торкається Саймонового волосся. Вигляд у нього такий здивований, що вона відсмикує руку.

— Перепрошую, — каже.

— Усе нормально. — Тепер він тягнеться вперед і бере її за руку. Пальці в нього теплі й липкі від меду. Серце Елінор занадто швидко гупає. Вона намагається пригадати книжки про хлопців у сорочках з рюшами, щоб знати, як поводитися. На думку спадають лише танці, які здаються недоречними, і вишивання, але дівчина не вміє вишивати. Їй, напевно, не слід так пильно дивитися на нього, але він теж не відводить від неї очей, тож вона вивчає його далі.

Вони тепер розмовляють, узявшись за руки. Пучками пальців Елінор малює кола на Саймоновій долоні, обговорюючи з ним Гавань, коридори, кімнати, котів. Книжки.

— У тебе є найулюбленіша книжка? — питає Саймон.

Елінор обдумує запитання. Її ніколи про таке не розпитували, але дещо спадає на думку.

— Є. Я… є. Це… — Елінор змовкає. — Хочеш почитати її? — запитує вона замість того, щоб пояснювати. Книжки завжди краще читати, ніж пояснювати.

— Хочу, ще й як, — запевняє Саймон.

— Я можу дати її тобі, ти почитаєш, а потім поговоримо про неї. Якщо тобі сподобається. А якщо не сподобається, мені буде цікаво, чому саме не сподобалося. Вона в мене в кімнаті, підеш зі мною?

— Авжеж.

Елінор відчиняє двері з пір’їною.

— Вибач, що тут так темно, — каже вона. Витягає зі своєї торби металевий брусок, натискає щось, і він починає світитися яскравим немиготливим білим світлом. Дівчина націлює промінь у темряву, і Саймон бачить грудкуваті рештки кімнати, спалені книжки. Пахне димом.

Елінор виходить із цієї кімнати та йде в іншу.

Саймон рушає за нею назирці, але наштовхується на стіну. Коли зірочки перед очима від удару зникають, він дивиться в темряву, яку бачив раніше. І дівчина, і згоріла кімната зникли.

Хлопець кидається в темряву, але вона тверда.

Він наштовхується на неї, наче на двері.

— Леноро? — гукає дівчину.

«Вона повернеться», — переконує він себе. Візьме книжку й повернеться. Якщо він не може піти за нею, можна почекати тут.

Саймон зачиняє двері й потирає чоло.

Звертає увагу на книжкові полиці. Упізнає томи Кітса й Данте, але інші прізвища йому незнайомі. Думками він знову повертається до дівчини.

Саймон торкається пальцями оксамитових подушок на шезлонгу.

Двері з пір’їною відчиняються, і заходить Елінор з книжкою в руці. Вона переодяглася, і тепер на ній темно-синя блузка, що приховує плечі, а навколо шиї — довгий рожевий шарф.

Ззирнувшись із Саймоном, дівчина лякається, а двері позаду неї з гуркотом зачиняються. Вона дивиться на хлопця широко розплющеними очима.

— Що сталося? — запитує Саймон.

— Скільки мене не було? — своєю чергою запитує дівчина.

— Хвилину… — Він не стежив за часом, бо в думках було інше. — Гадаю, хвилин десять, не більше.

Елінор впускає книжку, і та падає, розгорнувшись, а потім знову складається на землі біля дівочих ніг. Руки злітають до вуст, затискаючи їх, а Саймон, не знаючи, що робити, підіймає книжку й зацікавлено розглядає її золочену обкладинку.