Беззоряне море

Мірабель виходить з кімнати назирці за Римою, прихопивши дорогою свою торбу. Закарі намагається пригадати, чи здавалося раніше, що всередині лежить щось важке й велике, бо тепер у торби саме такий вигляд. Утім, вона зникає разом зі своєю господинею, перш ніж йому випадає роздивитися щось уважніше.

Залишившись наодинці з Доріаном, хлопець береться спостерігати, як плавають кімнатою бовдурики диму. Вони закручуються вихорами над подушками й прямують до стелі. Закарі намагається повторити той елегантний жест, яким Мірабель підганяла дим у потрібному напрямку. Але він натомість повзе вгору його рукою, обгортає плече та голову. Плече більше не болить, хоча хлопець не пам’ятає, коли біль минув.

Він нахиляється до Доріана, щоб поправити тканину на чолі. Два верхніх ґудзики на його сорочці розстібнуті, — напевно, це вчинила Мірабель, щоб йому легше дихалось. Погляд Закарі мандрує від бовдуриків диму до розстібнутого Доріанового комірця, а потім допитливість перемагає.

Це здається вторгненням, хоча від мети його відділяє один-єдиний ґудзик. Але Закарі однаково вагається, розстібаючи його, і замислюється, як чоловік оцінить його відмовку: «Я просто шукав твій меч».

Відсутність меча на його шкірі одночасно дивує і розчаровує. Закарі більше розмірковував, який саме буде меч, а не чи буде він там узагалі. Додатковий ґудзик одкровення ховає під собою ще кілька сантиметрів м’язистих грудей, укритих густим волоссям і кількома синцями, але там нема жодної краплі чорнила, нічого, що вказувало б на те, що він вартовий. Можливо, цієї традиції більше не дотримуються, на зміну малюнкам прийшли срібні мечі на кшталт того, що в нього під светром. Який відсоток правди в «Солодких муках», як багато вигадки, а скільки просто змінилося із часом?

Закарі знову застібає додатковий ґудзик, помічаючи, що замість відсутнього меча чорнильний слід є вище, навколо Доріанових плечей. Це край татуювання, що вкриває спину та шию, але роздивитися на світлі він може лише якісь гіллясті контури.

Хлопець розмірковує, де проходить межа між піклуванням про когось непритомного та спостереженням за тим, хто спить, і вирішує почитати. Кухня, напевно, приготує йому щось попити, утім він не відчуває ні спраги, ні голоду, хоча, очевидно, мав би.

Закарі підводиться зі стільця, відчувши полегшення, що ця дія не воскресила підводного туману, знаходить свої торби біля дверей, де їх залишила Мірабель, і розуміє, що нарешті возз’єднався зі своїм спортивним костюмом. Хлопець виймає телефон — нічого дивного, що батарея померла, та й він усе одно сумнівається, що тут, унизу, був би сигнал. Відкладає його й дістає з наплічника книжку з казками в коричневій шкіряній обкладинці.

Повернувшись до стільця біля ліжка, Закарі береться читати. Прокладає собі шлях історією про власника готелю серед снігів, яка так затягує, що він майже чує завивання вітру й не помічає, як догорають пахощі.

Хлопець кладе книжку на тумбочку й запалює наступний конус. Коли той займається, над книжкою плине дим.

— Принаймні твоя книжка повернулась, хай навіть я не дістав своєї, — уголос зауважує Закарі. Він думає, що, напевно, поп’є чогось, може, замовить склянку води, щоб позбутися медового смаку в роті, і йде написати повідомлення на Кухню. Узявши в долоню ручку, він чує позаду себе заспаний, але чіткий голос Доріана:

— Я поклав твою книжку тобі в пальто.

Балада про Саймона та Елінор Народитися нещасливої миті — не те саме, що народитися під нещасливою зіркою

Саймон — ще дитина, своє ім’я він успадкував від старшого брата, який народився мертвим. Він заміна. Іноді хлопчик розмірковує, чи не живе чужим життям, коли носить чужі черевики й чуже ім’я.

Саймон живе зі своїми дядьком (братом його покійної матері) і тіткою, які постійно нагадують, що він не їхній син. Материн привид завжди нависає над ним. Дядько згадує про неї, лише добряче набравшись (саме тоді він називає Саймона виродком). А хиляє він часто. Джоселін Кітінг лають усіма можливими словами від «повії» до «відьми». Саймон погано пам’ятає маму, тож не знає, була вона відьмою чи ні. Якось він наважився сказати, що не може бути виродком, адже про його походження нічого достеменно невідомо, а його мати була з тим чоловіком, який може бути його батьком, досить довго, щоб народити двох Саймонів, отже, вони могли бути таємно одружені. Замість відповіді йому в голову полетів келих з вином (але не влучив). Більше дядько про цю розмову ніколи не згадував. Служниця прибрала розбите скло.

На вісімнадцятий день народження Саймонові дарують конверт. Сургучева печатка скидається на сову, а папір пожовкнув від старості. На лицьовому боці написано:

Саймонові Джонатану Кітінгу з нагоди його вісімнадцятиріччя

— Конверт зберігався в якомусь банківському сховищі, — пояснює дядько. — Його привезли сьогодні.

— Але сьогодні не мій день народження, — зауважує Саймон.