Беззоряне море

Вони йдуть коридорами, яких Закарі раніше не бачив (один пофарбований мідною фарбою, в іншому книжки звисають зі стелі в петлях мотузок), деякі з них такі вузькі, що проминути їх утрьох неможливо й доводиться йти боком. Усе видається якимось дивним і величнішим, ніж запам’яталося Закарі. Тут більше затінених місць, більше книжок, з-поміж яких можна загубитися. Виникає враження, що коридори рухаються, розбігаючись навсібіч, мов змії, і Закарі не відводить погляду від підлоги під ногами, намагаючись зберегти рівновагу.

Вони опиняються в залі, заставленій столиками й стільцями для кафе, повсюди височіють складені стосами книжки з позолоченими кутиками. На одному зі столиків сидить маленький капловухий кіт у сріблясту смужку, він зацікавлено спостерігає за людьми. Підлога викладена чорно-золотим кахлем, візерунок якого нагадує лози. Деякі з них в’юняться стінами, укриваючи камінь аж до склепінчастої стелі. Мірабель дістає ключ і відмикає двері між лозами. За ними — кімнатка, схожа на помешкання Закарі, але в синіх відтінках, а меблі здебільшого полаковані й чорні. Не так щоб у стилі ар-деко, проте кімната мала б пахнути сигарами, і якщо на цьому зосередитися, то здається, що й справді трошечки пахне. Там, де нема темно-синіх килимків, підлога вкрита подібним до шахівниці кахлем. Запалений камін невеличкий і вигинається аркою. Зі шворок звисають підвішені до стелі численні лампочки без абажурів, що ллють тьмяне світло.

Закарі та Мірабель кладуть Доріана на ліжко (з купою подушок темно-синього кольору й віялоподібною спинкою), і в хлопця знову паморочиться в голові. У Закарі страшенно болять руки. Поглянувши на Мірабель, яка масажує собі плече, він розуміє, що дівчина почувається так само.

— Слід вигадати якесь правило щодо непритомності тут, — каже вона. — А може, нам просто потрібні тачки. — Дівчина підходить до панелі біля каміна. Закарі здогадується, що це таке, хай навіть дверцята вужчі й блискучіші, ніж у його кухонному ліфті. — Зніми з нього черевики й пальто, гаразд? — просить Мірабель, пишучи щось на клаптику паперу.

Закарі скидає з Доріана пошарпані броги, звільняючи яскраво-багряні шкарпетки з пальчиками, а потім обережно випорпує чоловіка з пальта, помічаючи пожмакану паперову квітку на вилозі. Кладучи пальто на стілець, Закарі намагається не пошкодити квітку дужче й навіть може тепер прочитати текст, хоча пам’ятає, що раніше слова були написані італійською:

Не бійся, ніхто не забере в нас нашу долю; це дар

Він уже розтуляє рота, щоб, не вдаючись до лайки, спитати в Мірабель переклад, але текст змінюється з англійської на італійську та знову на англійську, від чого ще більше паморочиться в голові. Хлопець зводить очі, і кімната коливається, наче він під водою, а не десь під землею. Закарі втрачає рівновагу, простягає руку, щоб схопитися за стіну, і схиблює.

Мірабель обертається, зачувши, як упала лампа.

— Ти нічого не пив, поки був зв’язаний? — запитує вона.

Закарі намагається відповісти, але натомість гепається на підлогу.

Балада про Саймона та Елінор Дівчинка не кролик, кролик не дівчинка

Дівчинка в масці кролика тиняється коридорами Гавані. Вона відчиняє двері, заповзає під столи й уклякає посеред кімнати, сліпо втупившись просто себе.

Вона лякає тих, хто натикається на неї, проте трапляється таке нечасто.

Маска чарівна, антикварна й, напевно, венеційська, хоча вже ніхто й не пригадує, звідки вона взялася. Вицвілий носик рожевіє між подібними до натуральних вусиків і золотою філігранню. Вушка витягуються над голівкою дівчинки, і вона ніби стає вищою, рожево-золотистий відтінок усередині створює враження, наче вони прислухаються, уважно ловлять кожен звук, що порушує тишу, яка зараз ковдрою вкриває це місце.

Дівчинка вже звикла до цього місця, призвичаїлася ходити тихо й легко, щоб кроки не відлунювали, навчившись цього від котів, але рухатися так нечутно, як вони, дитина не навчилася, хай як намагається це повторити.

Убрана в закороткі штанці й завеликий светр. Вона носить наплічник, котрий колись належав давно померлому солдатові, який навіть уявити собі не міг, що його річ опиниться на вузьких плечах дівчинки в масці кролика, коли вона вивчатиме підземні кімнати, хоч до них їй суворо забороняють заходити.

У наплічнику є фляга з водою, ретельно загорнута пачка печива, телескоп з подряпаними лінзами, майже порожній записник, кілька ручок і безліч паперових зірочок, акуратно складених зі сторінок блокнота, укритих нічними жахіттями.

Вона кидає зірочки у віддалених закамарках, залишає свої страхи за книжковими полицями й запихає їх у вази. Розсипає прихованими сузір’ями.

(З книжками мала чинить так само, вириваючи сторінки, які їй не подобаються, і кидаючи в темні закутки, де їм і місце.)

(Коти граються із зірочками, переганяючи погані сни та тривожну прозу з одного прихованого закапелка до другого та змінюючи зоряні візерунки.)