Беззоряне море

Відпускаючи сни, дівчинка забуває жахіття й додає їх до довгого переліку речей, яких не пам’ятає, а саме: коли їй слід лягати спати; куди вона кладе книжки, які почала читати й відклала; яким було її життя до появи в цьому місці. Переважно такого штибу.

З колишніх часів вона пам’ятає ліси з деревами та пташками. Пам’ятає, як занурювалася під воду у ванні й дивилася на пласку білу стелю, геть не схожу на стелі, що є тут.

Їй здається, наче вона згадує якусь іншу дівчинку. Дівчинку з прочитаної книжки, а не ту, якою вона була раніше.

Тепер вона щось інше з іншим ім’ям та в іншому місці.

Кролик Елінор не схожий на звичайну Елінор.

Звичайна Елінор прокидається серед ночі, забувши, де вона. Забуває різницю між тим, що сталося, тим, про що вона прочитала в книжках, і тим, що, на її думку, може статися, але, вірогідно, не станеться. Звичайна Елінор подеколи спить у ванні, а не у своєму ліжечку.

Дівчинці подобається бути кроликом. Маску вона зрідка знімає.

Вона відчиняє двері, які їй наказували не відчиняти, і знаходить кімнати зі стінами, що розповідають історії, кімнати з подушками для дрімоти, гаптовані казками на добраніч, кімнати з котами. А якось вона знайшла кімнату із совами, але більше не змогла її відшукати. Двері на попелищі вона не змогла відчинити.

Попелище дівчинка знайшла завдяки тому, що воно було відгороджене від людського ока доволі високими полицями. Але відгородили, щоб туди не потрапили дорослі, а такі маленькі дівчатка-кролики, як Елінор, пролізали під ними й між ними.

У кімнаті є згорілі книжки, чорна пилюка та щось, що раніше могло бути котом, але більше ним не є.

І двері.

Прості двері з блискучою латунною пір’їною посередині, простісінько над головою дівчинки.

Двері — єдине в кімнаті, не вкрите чорною кіптявою.

Дівчинка вважає, що вони, мабуть, ховалися за стіною, яка потім згоріла з рештою кімнати. Вона замислюється, навіщо комусь ховати двері за стіною.

Відчинятися двері ну ніяк не хочуть.

Коли Елінор, назмагавшись із дверима та зголоднівши, повертається до своєї кімнати, її, вкриту кіптявою, помічає художниця. Жінка купає дитину, але не знає, що саме знайшла, бо пожежа сталася ще до появи художниці.

Тепер Елінор час від часу повертається, щоб подивитися на двері. Сідає і розглядає їх.

Намагається прошепотіти щось у замкову шпарину, але відповіді не дістає.

Гризе в темряві печиво. Маску кролика знімати не доводиться, позаяк рота вона не затуляє, і це ще одна причина, чому кроляча маска найкраща у світі.

Дівчинка кладе голову на підлогу та чхає від пилу, а тоді бачить крихітну смужечку срібного світла.

Повз двері проходить якась тінь і знову зникає. Так само, як котики в кімнаті Елінор уночі.

Дитина притискається вухом до дверей, але нічого не чує. Навіть кота.

Елінор витягає з наплічника записник і ручку.

Розмірковує, що б таке написати, і шкрябає простеньке повідомлення. Спочатку вирішує не підписуватися, але потім передумує і малює в кутку маленьку кролячу мордочку. Вушка виходять не такі рівні, як їй хотілося б, але на картинці однозначно кролик, а це найважливіше.

Вона вириває з блокнота аркушик, складає й затискає всі згини, щоб він не розгорнувся.

Засуває папірець під двері. На півдорозі він застрягає.

Дівчинка штовхає ще раз, і записка прослизає до сусідньої кімнати.

Елінор чекає, але нічого не відбувається, а те, що нічого не відбувається, швидко їй набридає, і вона йде собі геть.

Коли дівчинка в іншій кімнаті годує печивом кота, майже забувши про записку, двері відчиняються. Прямокутник світла падає на вкриту кіптявою підлогу.

Двері кілька хвилин залишаються розчахнутими, а тоді повільно зачиняються.

Закарі Езра Роулінз наполовину приходить до тями під водою, відчуваючи в роті смак меду, і закашлюється.

— Що ти пив? — чує хлопець звідкілясь іздалеку голос Мірабель, але, коли кліпає, то бачить нечіткий образ: з’ясовує, що дівчина глипає на нього за кілька сантиметрів від його обличчя, а світло, що падає ззаду, перетворює її волосся на рожевий німб. Його окуляри кудись зникли.

— Що ти пив? — повторює розмита підводна Мірабель, а Закарі замислюється, чи бувають русалки з рожевим волоссям.

— Вона дала мені чаю, — каже він, і кожне слово тягнеться, як мед. — Якийсь дивний чай.

— І ти випив? — недовірливо перепитує Мірабель, і Закарі здається, що він киває. — Тобі знадобиться ще трохи цього.

Вона притискає до його вуст щось схоже на чашу, вочевидь, наповнену медом, можливо, з корицею та гвоздикою. Він такий рідкий, що його можна пити, і смаком нагадує сироп від кашлю «Різдво». «Одвічна зима, і ніколи сезонних свят»[44], — згадує Закарі Нарнію і знову кашляє, але принцеса Жуйка[45] — ні, Мірабель — змушує його випити ще.

— Повірити не можу, ти повівся, як дурень, — каже дівчина.

— Вона спочатку сама випила, — протестує хлопець, і слова майже повертають свою звичну плинність. — Налила у два горнятка.

— І сама вирішила, яке з них буде твоє, так? — припускає дівчина, і Закарі киває. — Отрута була в горнятку, а не в чаї. Ти випив ціле горнятко?

— Навряд чи ціле, — озивається хлопець.