Беззоряне море

— Зрозумів, — озивається Хранитель, записуючи щось. Його тон доволі відсторонений, і Закарі вирішує розпитати дещо, подумавши, що чоловік, напевно, узяв собі за правило залишатися ввічливим.

— Що сталося в кімнаті з ляльковим будиночком? — запитує він.

— Пожежа, — повідомляє Хранитель, не підводячи погляду і, схоже, не здивувавшись, що Закарі її знайшов.

— Це я зрозумів, — відгукується хлопець. — А що її спричинило?

— Збіг непередбачуваних обставин, — відповідає Хранитель. — Нещасний випадок, — додає він, коли Закарі ніяк не реагує на його відповідь. — Я не можу описати подробиці, тому що не бачив пожежі на власні очі. Чи можу я допомогти вам ще із чимось?

— А де всі? — не вгаває хлопець, не приховуючи роздратування в голосі, але Хранитель не відриває очей від записів.

— Ми з вами тут, ваш друг у своїй кімнаті, Рима, мабуть, наглядає за ним або виконує свої обов’язки, а де зараз Мірабель, я не знаю: вона не звітує про свої плани.

— І це все? — перепитує Закарі. — Нас п’ятеро й коти?

— Саме так, містере Роулінз, — погоджується Хранитель. — Бажаєте дізнатися кількість котів? Можливо, я помилюся, їх важко полічити.

— Ні, усе гаразд, — запевняє хлопець. — Але куди… куди поділися всі?

Хранитель завмирає й дивиться на нього. Чоловік миттєво або постаршав, або посумнішав, Закарі не певен, що саме. Можливо, і те і те водночас.

— Якщо ви маєте на увазі наших колишніх мешканців, хтось із них пішов звідси. Дехто помер. Ще хтось повернувся туди, звідки прийшов, а хтось шукав собі нове місце та, сподіваюся, знайшов. З тими, хто залишився, ви вже знайомі.

— А чому ви залишилися? — цікавиться Закарі.

— Я залишився тому, що це моя робота, містере Роулінз. Моє покликання, обов’язок, мій raison d’étre[46]. А чому ви тут?

«Тому що книжка сказала, що я маю бути тут, — думає Закарі. — Бо боюся повертатися через божевільних жінок у шубах, які зберігають руки в слоїках. Бо я ще не розгадав загадки, попри те що не знаю, яка саме ця загадка. Тому що почуваюся тут унизу живішим, ніж був там нагорі».

— Я тут для того, щоб вийти в Беззоряне море та вдихнути населеного привидами повітря, — відповідає він, і це твердження-відлуння заслуговує на усмішку Хранителя.

Коли чоловік усміхається, то здається молодшим.

— Бажаю вам усього найкращого на цьому шляху, — каже він. — Чи можу я вам ще чимось допомогти?

— А когось із колишніх мешканців звали Кітінг? — цікавиться хлопець.

Вираз на обличчі Хранителя змінюється на якийсь незрозумілий для Закарі.

— У цих залах було чимало носіїв такого прізвища.

— А хтось… А хтось із них володів бібліотекою? — допитується Закарі.

— Нагорі? Мені про це нічого невідомо.

— Коли вони тут були?

— Дуже давно, містере Роулінз. Ще до вашого народження.

— Ох, — дивується Закарі.

Він намагається придумати ще якісь запитання, але не знає, про що розпитати. «Солодкі муки» лежать у нього в торбі, і він може показати їх Хранителю, але щось утримує його від цього.

Закарі несподівано почувається втомленим. Свічка на столі стікає воском, і дим навіває думки про ляльковий будиночок і знищення всесвіту, тож хлопець вирішує піти відпочити абощо.

— Ви нормально почуваєтеся? — непокоїться Хранитель.

— Я в нормі, — запевняє Закарі, і в цих словах є трохи брехні. — Дякую.

Хлопець прокладає собі шлях коридорами, які тепер здаються доволі порожніми й темнішими. Відчуття підземелля тисне на нього. Стільки каміння між ним і небом. Такий тягар висить у нього над головою.

Власна кімната здається безпечною гаванню, коли Закарі опиняється в ній, а щойно перетнувши поріг, він наступає на щось просунуте під двері.

Хлопець відриває від підлоги свій черевик. Під ним лежить складений папірець.

Закарі нахиляється й піднімає його. Із зовнішнього боку викрашається літера З, вигадлива й перекреслена посередині. Схоже, цей лист призначено йому.

У ньому чотири рядки тексту, написаного незнайомим почерком. Це не схоже на лист або записку. Закарі думає, що послання скидається на уривок з вірша або оповідання.

Або загадки.

Бджолина Королева уже тебе чекає.

Казки давно пора розповісти.

І прихопи той ключ, що копії не має,

Разом з ключем, що зветься золотим.

Балада про Саймона та Елінор Позичена книжка

Саймон знає, що минуло кілька годин. Він утомився і зголоднів, пригадує, що спакував для себе сякий-такий харч і залишив його в будиночку, а натомість приніс мітлу, яка тепер здається непрактичною. У слова Ленори про те, що минуло стільки часу, він не повірив, але вона не повернулася, а він уже майже засинає, її книжка якась дивна, і все це йому не подобається.

Саймон думає про свою маму, яка заховала це місце в сільському будиночку.

Хлопець мерщій повертається до зали на вході, прислухаючись до підказок свого компаса. Намагається відчинити двері, але вони замкнені.

Він пробує ще раз, сильніше смикаючи за ручку.