Беззоряне море

Біля ліжка хлопець знаходить невеличку й не таку запилюжену, як інші, книжку, але, упізнавши її, знову впускає на підлогу. Вона падає на книжковий стос, майже не відрізняючись від решти.

Це був не сон.

Якщо книжка не була сном, то й дівчина — не сон.

Саймон іде до задніх дверей і штовхає їх. Торсає. Кидається на них, напирає плечем, щоб змусити відчинитися, і цього разу вони піддаються.

Він знову опиняється на сходах. Унизу горять ліхтарі. Металева клітка чекає на нього.

Ліфт спускається так повільно, що можна збожеволіти.

Цього разу в передпокої немає п’єдесталів. Двері пропускають його без жодних запитань.

Кабінет Хранителя зачинений, і Саймон чує, що двері відхиляються, коли він рушає далі коридором, але не озирається.

Без компаса знайти двері із серцем непросто. Він знову і знову повертає не туди й петляє, повертаючись назад. Підіймається сходами, змайстрованими з книжок.

Зрештою Саймон знаходить знайомий поворот, потім закапелок у затінку та двері з розпеченим серцем.

У кімнаті за ними порожньо.

Хлопець смикає двері з пір’їною, але вони вперто відчиняються в нікуди. Саймон знову зачиняє їх.

Вона може повернутися будь-якої миті, а може й ніколи не повернутися.

Хлопець міряє кроки навколо столу. Утомившись від ходіння, Саймон сідає на шезлонг, одразу нахиляючи його так, щоб бачити двері. Розмірковує, скільки той кіт чекав у кімнаті, щоб хтось відчинив йому двері, і передусім хлопця цікавить, як його взагалі залишили всередині.

Стомившись сидіти, Саймон знову береться раз по раз обходити стіл.

Бере зі столу гусяче перо, щоб написати листа й просунути його під двері.

Замислюється, які слова матимуть зміст. Гадає, що тепер зрозумів, чому мати не залишила йому жодного листа. Він навіть не може сказати Ленорі, скільки годин чи днів чекав тут на неї, адже не має чим виміряти час. Розуміє, як важко визначити плин часу без сонячного світла.

Хлопець відкладає гусяче перо.

Розмірковує, як довго годиться чекати на дівчину, яка може бути чи не бути сном. Розмірковує, чи наснилася вона йому в справжньому місці, чи це місце теж є сном, і від таких роздумів у голові макітриться, тож Саймон вирішує знайти щось почитати замість того, щоб і далі ламати собі мізки.

Він шкодує, що залишив «Солодкі муки» в будиночку. Розглядає книжки на полицях. Багато незнайомих і дивних. Важкий том з примітками й круком на обкладинці привертає його увагу більше за інші, і хлопець виявляє, що, занурившись у розповідь про двох чарівників у Англії, геть не стежить за плином часу.

А тоді двері з пір’їною відчиняються — з’являється вона.

Саймон відкладає книжку. Він не чекає, щоб дівчина щось сказала. Він не може чекати, бо надто боїться, що вона знову зникне й більше ніколи не з’явиться. Якомога хутчіше долає відстань між ними й розпачливо, зголодніло цілує дівчину, а за мить Елінор відповідає йому поцілунком.

Та ще й думає, що жодна книжка не описує поцілунок як слід.

Вони зривають одне з одного по кілька шарів одягу. Хлопець лається на дивні пряжки та застібки на її білизні, а вона сміється з величезної кількості ґудзиків на його.

Кролячі вушка Саймон з дівчини не знімає.

Кохати легше в кімнаті за зачиненими дверима. Умістити цілий світ в одній кімнаті. В одній людині. Усесвіт, згущений і напружений, яскраво палає та іскриться.

Але двері не можуть завжди залишатися зачиненими.

Закарі Езра Роулінз стоїть перед статуєю жінки, укритої бджолами, та розмірковує, чи потрібна корона, щоб перетворити когось на королеву.

Це єдина характерна риса Королеви Бджіл із щойно відкритої місії («Це головна місія чи побічна?» — цікавиться голос у голові), яку він вигадав, але хлопець не знає, як дати їй ключі. Він шукає в мармуровій статуї замкові шпарини, але знаходить лише тріщини, та й ключів у нього все одно нема. Закарі застряг на частині «що-копії-не-має» і не певен, чи має золотий ключ. Може, йому варто посортувати всі слоїки з кабінету Хранителя або знайти кімнату з ключами із «Солодких мук». Хлопець раптом розуміє, що ключі в слоїках можуть бути тими самими ключами, відданими на зберігання.

Він оглянув кожну бджілку, ретельно вивчив мармуровий стілець, на якому сидить жінка, і нічого не знайшов. Може, десь є інша жінка, яка править бджолами. Ці бджоли навіть не є частиною статуї, адже вони вирізьблені з іншого каменю, теплішого й доречного медового кольору, вони рухомі. Усі можуть належати до якогось іншого місця. Після того як Закарі побачив їх уперше, деякі вже посунулися.

Хлопець кладе по бджілці у відкриті жіночі долоні й залишає її думати про те, про що зазвичай думають на самоті вкриті бджолами статуї під землею.