Беззоряне море

І розвертається, цілує його в щоку й рушає сходами нагору.

Закарі кидає останній погляд у темряву і йде за дівчиною. Не дійшовши до останньої сходинки, він розуміє, що розмова завершена, а Мірабель салютує порожнім келихом, проходить повз нього й перетинає бальну залу.

Він відчуває, що дівчина дивиться, як він іде, але не обертається. Закарі виконує маленький піруетик посеред порожнього танцмайданчика та, ідучи далі, чує сміх Мірабель.

Усе здається нормальним, навіть у порожній танцювальній залі, де чується потріскування вогню в одному з камінів, яких тут мало бути безліч.

Можливо, усе горить, згоріло, горітиме.

Певно, йому слід узяти собі за правило нічого тут не пити. Підіймаючись сходами з протилежного боку бальної зали, Закарі розмірковує, що, мабуть, тут, унизу, більше таємниць і загадок, ніж він здатен розгадати.

Коли хлопець дістається вершечка сходів, у кінці коридору миготить якась тінь, і колір волосся підказує йому, що це Рима. Закарі намагається наздогнати її, але вона чомусь залишається попереду.

Він дивиться, як дівчина гасить якісь конкретні лампи й не зважає на інші.

Зацікавлений тим, куди йде Рима, коли не мандрує коридорами й не запалює свічки, Закарі рушає назирці, тримаючись трохи віддалік.

Він супроводжує її коридором, що прикрашений витонченими вирізьбленими зображеннями й великими статуями, і Рима запалює свічки, які простягають їй мармурові руки.

Дівчина різко зупиняється, і Закарі задкує до темного алькова, де ховається за статуями сатира й німфи на повен зріст, які застигли в приголомшливих акробатичних обіймах. В отвір між стегном і рукою він бачить Риму. Вона зупиняється перед укритою візерунками кам’яною стіною, тягнеться вгору, притискає щось до стіни, і та розсувається.

Рима заходить усередину, стіна відразу повертається на місце позаду неї так само, як стіна за рамою зі свічкою.

Закарі підходить ближче, щоб роздивитися стіну, але двері вже зачинилися, тож він їх не бачить. Стіна вкрита візерунками з ліан, квітів та бджіл.

Бджіл.

Більшість візерунків опукла, але бджоли глибоко витиснуті. Це надзвичайно детальні порожнини у формі бджіл у камені.

Хлопець намагається згадати, куди саме Рима натиснула на дверях, і знаходить самотню бджолу.

Напевно, у неї була бджілка, яку вона поклала всередину. Щось на кшталт ключа.

Можливо, це той Архів, куди можна заходити тільки аколітам і про який згадувала Мірабель. Стіна знову рухається, і Закарі пірнає за статую.

Рима виходить зі стіни та знову торкається дверей. У неї в руці справді щось є, щось маленьке, металеве й у формі бджоли, як припускає хлопець.

У другій руці вона тримає книжку.

Дівчина чекає, поки двері зачиняться, а потім обертається. Дивиться на статую німфи й сатира, підіймаючи книжку вгору. Потім кладе її на один зі столів.

Рима ще раз багатозначно дивиться на статую, а тоді йде геть.

Закарі підходить до столу, щоб узяти книжку, і не може вирішити, чи, поринувши в цей поворот подій, коли йому закортіло стати переслідувачем, став він кращим, а чи гіршим.

Книжечка маленька й позолочена. Вона схожа на «Солодкі муки», але в темно-синій палітурці. Ані на обкладинці, ані на зворотному боці нема жодних позначок чи якихось натяків, де який бік.

Текст усередині написаний від руки. Закарі спершу думає, що це щоденник, але на першій сторінці є заголовок:

Балада про Саймона та Елінор

Балада про Саймона та Елінор Коротка лекція про природу часу

Вони не можуть залишитись у цій кімнаті назавжди. Вони знають це, але не обговорюють, відволікаючись на сплетіння голих тіл, їхнє розплітання й пошук нових способів переплітання. За книжковим стосом вони знайшли пляшку вина, але дверей до Кухні тут немає, тож комусь із них урешті-решт доведеться вийти.

Практичні турботи затьмарюють життєрадісність, яку Саймон відчуває, проте він відсуває їх на задвірки свідомості. Притискається обличчям до шиї Елінор і зосереджується на ній, на її шкірі, на тому, як вона пахне та сміється, на тому, які відчуття дарує її тіло під ним і на ньому.

Вони втрачають лік відносного часу.

Але час, який неможливо відстежувати, спричиняє проблеми зі спрагою та може призвести до голодної смерті.

— А що, коли спробувати вийти разом через якісь інші двері? — пропонує Елінор, натягуючи панчохи в дивну смужку й озираючись на бджолу, ключ, меч і корону.

Двері з бджолою відмовилися піддаватися. На дверях з мечем немає ручки, а Саймон чомусь раніше цього не помічав. Двері з короною відчиняються на купу твердого каміння — зала, що була за ними, зруйнована. Кілька поодиноких камінців закочується в кімнату, а тоді Саймон знову зачиняє двері.

Отже, залишилися тільки двері з ключем.

Вони були замкнені, але Елінор скористалася металевими деталями свого намиста, щоб змусити їх розчахнутися.

За ними звивається коридор з книжковими полицями.

— Упізнаєш? — цікавиться Саймон.

— Я б хотіла ще трохи роззирнутися, — каже дівчина. — Чимало коридорів мають однаковий вигляд.

Вона простягає руку, і нічого не стає їй на заваді.