Беззоряне море

Хлопець потайки мріяв, щоб Доріан розповів йому ще якусь історію, але уявляв це геть не так. Він стоїть, дивиться і слухає про відтяту голову сови та про корону, що розчинилася, і попри химерність оповіді та стан оповідача все це здається правдою, усе здається реалістичнішим, ніж тоді, коли він читав ті самі слова в книжці. Наче колись це насправді було.

— «Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці».

Доріан cтавить у реченні крапку, важко опускаючись у крісло біля каміна. Голову відкидає на спинку, очі заплющує і так завмирає.

Закарі ступає крок уперед, щоб перевірити, чи все гаразд, та, щойно він опиняється біля крісла, Доріан нахиляється вперед і веде далі, наче й не уривав оповіді.

— «Над полицею… — Він указує на книжкову полицю позаду хлопця. Той обертається, сподіваючись побачити сову, і він її бачить. Посеред книжок стоїть маленька картина із совою, над головою якої зависла золота корона. — І він залишився з дівчиною до останнього її дня», — шепоче у вухо Закарі чоловік, перш ніж відкинутися на кріслі.

Навіть напідпитку він чудовий оповідач.

— А хто такий Король Сов? Ну, якщо серйозно? — цікавиться Закарі, витримавши паузу після розповіді.

— Чш-ш-ш, — озивається Доріан, підіймаючи руку до хлопцевого рота, щоб змусити його замовкнути. — Поки ми не можемо цього знати. Коли дізнаємося, це означатиме, що історія дійшла кінця.

Його пальці на мить зависають у Закарі на вустах, а потім рука падає, і ця мить пахне скотчем, потом і перегорнутими сторінками.

Доріан опускає голову на високу спинку крісла — час п’яних нічних історій вичерпано.

Зрозумівши натяк, Закарі йде, однак зупиняється біля столу й бере трохи недопиту склянку скотчу. Він випиває вміст для того, щоб цього не вчинив, прокинувшись, Доріан, адже йому, мабуть, і так уже досить, та до того ж йому ще хочеться відчути той смак, який відчував чоловік. М’який, димний і з ноткою меланхолії.

Хлопець якомога тихіше причиняє за собою двері, щоб не розбудити Доріана, хай собі дивиться сни в кріслі біля вогню, у своєму куточку цієї не зовсім бібліотеки, та ще й в оточенні котів, які пильнують його.

Закарі не певен, куди саме йде, хай навіть і визначив пункт призначення чи принаймні зробив це, вийшовши зі своєї кімнати. Скільки часу відтоді минуло? Час оповіді сплутав його відчуття справжнього часу. Очевидно, йому потрібне товариство.

Коли він опиняється в Серці, там темніше, ніж було до цього: працює лише кілька лампочок у різних люстрах.

Двері до кабінету Хранителя розчахнуті навстіж. У затемнене Серце звідти сотається світло.

Закарі чує голоси зсередини, і в нього в голові ворушиться думка, що досі він ніколи не чув ніяких розмов у цьому місці й навіть не підозрював, що хтось може підслухати його, хай і знав про зручні куточки й усілякі закапелки, що могли прислужитися любителям розвісити вуха.

Хлопець підходить ближче, адже однаково прямував туди, і замислюється, чи ненавмисне розвішування вух теж можна вважати підслуховуванням.

— Це не спрацює. — Голос Хранителя звучить низько, і щось у ньому змінилося. Утратив свій офіційний відтінок, який зберігав для всіх розмов із Закарі.

— Ти цього не знаєш, — озивається голос Мірабель.

— А тобі відомо щось інше? — перепитує її Хранитель.

— У нього є книжка, — відповідає дівчина, а чоловік каже ще щось, але Закарі не розбирає слів.

Він ступає крок до кабінету, ховаючись у затінку й тепер уважно прислухаючись. Хлопець бачить лише частину кімнати — кілька полиць із книжками, кутик столу, хвіст рудого кота. Промені ламп помережані тінями, тож простір змінює колір з темного на світлий і навпаки. Закарі знову чує голос Хранителя.

— Тобі не слід було туди йти, — каже він. — Не слід було вплутувати Аллеґру…

— Аллеґра вже була вплутана, — уриває його Мірабель. — Вона вплуталася ще тоді, коли стала зачиняти двері, а разом з ними руйнувати можливості. Ми так близько до…

— Тим паче не слід було провокувати її.

— Іншого виходу не було. Ми потребували його, ми потребували того. — Закарі бачить, як рухається рука Мірабель, указуючи на щось із протилежного боку кімнати, але не знає, на що саме. — І книжка повернулася. А ти вже здався, чи не так?

Зависає така тривала пауза, що Закарі замислюється, чи нема в кабінеті ще одних дверей, крізь які дівчина могла вийти, але голос Хранителя знову порушує мовчання — тон змінився, тепер слова лунають тихіше:

— Я не хочу знову втратити тебе.

Здивований Закарі посувається, і фрагмент видимої кімнати змінюється. Хлопець бачить вигин спини Мірабель, яка сидить на кутку столу, дивлячись у протилежний бік. Хранитель стоїть, його рука тягнеться вперед, торкається дівочої шиї та плеча, ковзає рукавом сукні, коли він підходить ближче й притуляється губами до щойно оголеної шкіри.

— Можливо, цього разу буде інакше, — м’яко озивається Мірабель.

Рудий кіт нявчить у напрямку дверей, тож Закарі відвертається й поспішає до найближчого коридору, не зупиняючись, аж поки не переконується, що ніхто не йде назирці. Він дивується, як легко проґавити навіть те, що відбувається простісінько в тебе перед носом.