Беззоряне море

— Ціную твою сентиментальність, — запевняє її Закарі й розмірковує, чи не запитати посеред цього снігу в Кет — чи, може, вона чула про якесь Беззоряне море; адже якщо хтось і чув про нього — можливо, казкове, проте, може, справжнє місце, — то це Кет, але якщо запитання прозвучить уголос, то все стане занадто реальним, тож він просто дивиться, як вона прямує чи то до квадратного подвір’я, на якому розташований центр новітніх медіа, чи то до хімічних лабораторій.

Хлопець самотньо стоїть на снігу, розглядаючи кампус, який потроху прокидається.

Учора він був для нього таким, як завжди, і викликав ті самі почуття, що завжди, — анітрохи не скидався на домівку. А сьогодні кампус здається самозванцем. Закарі глибоко вдихає, і аромат сосен наповнює його легені.

Бліду блакить безхмарного неба псують дві чорні крапочки: круки, які нещодавно злетіли, зникають удалині.

Закарі Езра Роулінз здійснює довгу прогулянку назад до своєї кімнати. Знявши черевики й усе своє зимове лушпиння, хлопець береться за книжку. Він крутить її в руках, а потім кладе на стіл. У тому, який вона має вигляд, нема нічого особливого, що підказувало б, що всередині ховається цілий світ, однак так можна сказати про будь-яку книжку.

Засуває завіси й пірнає в сон, а вони ще якийсь час колихаються над вікном, відгородивши освітлений сонцем засніжений краєвид і постать, що спостерігає за ним з іншого боку вулиці в затінку пишної ялини.

Хлопець прокинувся за кілька годин до того, як задзвонив телефон, сповіщаючи про нове повідомлення. Від вібрації він упав зі стола на підлогу, м’яко приземлившись на покинуту шкарпетку.

7:00, шотландська зала, вестибюль на першому поверсі — від головного входу повз сходи, праворуч коридором, зала за французькими дверима — на вигляд як постапокаліптична версія кімнати, де модні леді пили чай. ти найкращий. <3 к.

Годинник на телефоні повідомляє, що вже 5:50, а Шотландська зала розташована з протилежного боку кампусу. Закарі позіхає, витягає себе з ліжка й човгає коридором, щоб піти в душ.

Стоячи в хмарах пари, хлопець думає, що книжка наснилася йому, однак полегшення повільно тане, коли він пригадує правду.

Закарі мало не до м’яса шкрябає підборіддя домашньою сумішшю цукру й мигдалевого масла, яку щозими дарує йому мама; цього року скраб пахне ветивером[10], що має подарувати емоційний спокій. Можливо, йому пощастить здерти із себе того хлопчика з провулка. Певно, десь там під ним знову з’явиться справжній Закарі.

Він нагадує собі, що кожні сім років усі клітини його тіла оновлюються. Він більше не той хлопчик. Він уже двічі його позбувся.

Закарі так довго стовбичить у душі, що мусить збиратися поспіхом, хапає протеїновий батончик, пригадавши, що нічого сьогодні не їв. Потім хлопець кидає в торбу записник, і рука на мить зависає над «Солодкими муками», перш ніж узяти натомість «Маленького незнайомця».

Уже на півдорозі до дверей Закарі вирішує повернутися і кинути до сумки й «Солодкі муки».

Поки він прямує до Шотландської зали, вологі кучерики волосся замерзають і з хрускотом торкаються шиї. Сніг помережаний такою кількістю слідів, що в усьому кампусі на ньому важко знайти бодай одну неторкану латочку. Закарі минає кривобокого сніговика в справжньому червоному шарфі. Вервечка погрудь колишніх президентів коледжу майже цілком сховалася під снігом, лише мармурові очі й вуха стирчать де-не-де з-під лапатих сніжинок.

Коли хлопець дістається Шотландської зали, будівлі, у якій ніколи не бував, він згадує корисні інструкції Кет. Закарі долає сходи й маленьку порожню навчальну кімнатку, а тоді знаходить коридор і йде ним, аж поки не опиняється перед прочиненими французькими дверима.

Закарі не певен, що потрапив у правильне приміщення. У кріслі сидить дівчина й плете щось, а кілька інших студентів пересувають постапокаліптичні меблі чайного салону — потерті оксамитові крісла і геть старенькі ослінчики, подекуди підправлені клейкою стрічкою.

— Ура, ти знайшов нас! — лунає десь позаду голос Кет, і хлопець, обернувшись, бачить її з тацею, на якій стоїть чайник і кілька стосів горняток. Без пальта і смугастої шапки дівчина здається меншою, а її пострижене їжачком волосся вкриває голову пухнастою тінню.

— Я не здогадався, що ти не жартувала про чай, — зізнається Закарі, допомагаючи їй віднести тацю на кавовий столик у центрі кімнати.

— Жодних приколів із чаєм. «Ерл Грей», перцева м’ята та ще щось з імбиром для імунітету. А я спекла печиво.

Поки вони розставляють на столі чай і численні таці з печивом, кімнату наводнюють студенти, їх з десятеро, однак пальта й шарфи на спинках стільців та канап створюють враження, що їх значно більше. Закарі влаштовується в старовинному кріслі біля вікна, до якого його відправила Кет, з горнятком «Ерл Грею» та велетенським печивом із шоколадними крихтами.