Беззоряне море

— Ха! Дякую. На жаль, я лише дізналася, що книжка була частиною приватної колекції: якийсь чоловік помер, а його фонд роздав книжки кільком школам. Я обновила профіль і записала ім’я, тож, коли схочеш знайти якусь із решти його книжок, нехай хтось роздрукує для тебе той список. Я зазвичай працюю зранку перед заняттями, якщо тебе раптом це зацікавить. — Єлена копирсається в сумці й витягає зіжмаканий клаптик паперу в лінійку. — Деякі з них зберігаються в сховищі рідкісних книжок, а не перебувають у загальному користуванні, та байдуже — я створила запис у каталозі для твоєї книжки, тож, коли повертатимеш її, усе буде гаразд.

— Дякую, — відповідає Закарі й бере в дівчини аркушик. «Отримано предмет», — промовляє голос у його голові. — Сподіваюсь, так і буде. Я невдовзі заскочу.

— Кльово, — каже дівчина. — І дякую, що прийшов сьогодні, це була прекрасна дискусія. Скоро побачимося.

Єлена йде, не чекаючи, поки він попрощається.

Закарі розгортає аркушик і бачить усього два рядки тексту, написані надзвичайно охайним почерком.

З особистої колекції Д. С. Кітінг, пожертвувано 1993 року.

Подарунок від «Фонду Кітінг».

Солодкі муки Існують три шляхи. Ось один з них

Папір крихкий, навіть коли зшитий ниткою і має палітурку з тканини чи шкіри. Більшість історій у Гавані Беззоряного моря записана на папері. У книжках, сувоях, на вигадливо складених паперових пташках, що просто звисають зі стелі.

Однак є історії ще крихкіші: на кожну вигравіювану в камені казку припадає значно більше написаного в осінньому листі чи вплетеного до павутиння.

Є історії, загорнуті в шовк, щоб на їх сторінки не потрапляв пил, та історії, що вже померли, — їх шматки збирають і зберігають у спеціальних урнах.

Це тонкі речі. Не такі надійні, як ті їх родичі, що їх читають уголос і вивчають напам’ять.

До того ж комусь завжди кортить подивитися, як горить Александрія. Такі люди були завжди. Такі люди будуть завжди.

Тому завжди будуть і вартові.

Багато хто віддав на службі своє життя. А в більшості людей життя забрав час, перш ніж вони встигли згаяти його якось інакше.

Лише зрідка трапляється, що вартовий не до скону залишається вартовим.

Якщо ти вартовий, тобі довіряють. Щоб тобі довіряти, тебе повинні ретельно перевірити. Перевірка вартових — тривалий і напружений процес.

Добровільно стати вартовим не зможе ніхто. Їх обирають. Потенційних вартових визначають, а потім за ними стежать. Уважно вивчають.

Кожен їхній рух, вибір, дію оцінюють невидимі судді, які більше не виконують ніяких справ, а лише спостерігають місяцями. Іноді минають роки, поки вони санкціонують свою першу перевірку.

Потенційним вартовим не повідомляють, що їх перевірятимуть. Важливо скласти тести, не знаючи про те, що це тест, щоб в жодному разі не спотворити результати. Чимало перевірок нікому не видається перевірками навіть заднім числом.

Потенційні вартові, яких відсіяли на ранніх етапах, ніколи не дізнаються, що хтось розглядав їхні кандидатури на цю роль. Вони й надалі житимуть своїм життям і виберуть для себе інші шляхи.

Здебільшого кандидатів відсіюють ще до шостої перевірки. Пройти дванадцяту мало кому щастить.

Перше тестування проводять завжди однаково, байдуже — в Гавані чи за її межами.

У великій публічній бібліотеці маленький хлопчик розглядає книжки в очікуванні зустрічі із сестрою. Він зводиться навшпиньки, щоб дістатися полиці високо в нього над головою. Правду кажучи, дитячий відділ він уже давно покинув, але ще не досить виріс, щоб діставати до всіх інших полиць.

Жінка з темними очима, із зеленим шарфом на плечах (як йому відомо, це не бібліотекарка) простягає хлопчикові книжку, до якої він тягнувся, і малий знічено киває на знак подяки. Вона запитує, чи може й він їй допомогти, а діставши згоду, просить приглянути за її книжкою і показує на тоненький томик у коричневій шкіряній обкладинці на столику неподалік.

Хлопчик погоджується, і жінка йде. Минають хвилини. Хлопчик далі вибирає книжки на полицях, пильнуючи за коричневою книжкою.

Минає ще кілька хвилин. Хлопчик вирішує пошукати жінку. Він дивиться на годинник. Незабаром йому самому доведеться покинути бібліотеку.

А потім жінка з’являється. Вона не звертає на нього жодної уваги й бере до рук книжку.

У цієї жінки темні очі, і на плечі в неї накинутий зелений шарф. Вона дуже схожа на попередню, але це не вона. Коли жінка обертається, намірившись піти, хлопчика накриває хвиля занепокоєння, ба навіть охоплює паніка.

Він просить її зупинитися. Жінка розвертається, на обличчі здивований вираз. Хлопчик, затинаючись, пояснює, що книжка належить комусь іншому.

Жінка всміхається й нагадує, що вони в бібліотеці, де книжки належать усім.

Хлопчик уже ладен відпустити її. Тепер він не певен, справді це інша жінка чи, може, та сама, бо схожі вони як дві краплі води. Він запізниться, якщо очікуватиме далі. Простіше буде, коли ця жінка забере книжку й піде собі геть.