Беззоряне море

— Тут якийсь чувак мало не зжер тебе поглядом, — каже Кет, коли хлопець сідає. — Он… Ой, стривай, він уже пішов. — Вона роззирається баром і супиться. — Він був там ще хвилину тому, сидів сам у кутку.

— Це так втішно, що ти вигадуєш для мене уявних коханців, — озивається Закарі, відпиваючи ковток свого другого «Сайдкара», який принесли, поки його не було.

— Він там сидів! — протестує Кет. — Я його не вигадую, еге ж, Лексі?

— Там у кутку сидів хлопець, — підтверджує Лексі. — Але я й гадки не маю, чи витріщався він на тебе. Я гадала, він читає.

— Сумний смайлик, — каже Кет, знову насуплено розглядаючи залу, але потім змінює тему. І Закарі зрештою розчиняється в розмові, а надворі знову падає сніг.

Дорогою назад вони шпортаються й ледь не падають послизнувшись, а потім прощаються у світлі ліхтаря, і Закарі повертає у звивисту вуличку, що веде до магістерських гуртожитків. Слухаючи, як стихають удалині балачки дівчат, він усміхається. Сніжинки сідають на волосся й окуляри. Хлопцеві здається, що хтось спостерігає за ним, але, зиркнувши через плече у бік ліхтаря, він не бачить там нічого, крім снігу, дерев і червонястої імли на небі.

Опинившись у кімнаті, Закарі крізь алкогольний туман повертається до «Солодких мук» і знову береться читати книжку з початку, але сон підкрадається й долає його вже за дві сторінки, а книжка, згорнувшись, падає на груди.

Уранці першою він бачить саме її і, недовго гадаючи, кладе книжку в торбу, вдягає пальто, взуває черевики, а потім прямує до бібліотеки.

— А Єлена тут? — запитує в пана за абонементним столом.

— Вона за стійкою реєстрації, поверніть ліворуч.

Закарі дякує бібліотекареві, іде далі своїм шляхом через атріум і завертає до стійки з комп’ютером, за якою сидить дівчина. Її волосся знову зібране жмутом, а ніс вона встромила до чергового роману Реймонда Чендлера, цього разу це «Повтор».

— Чим я можу вам допомогти? — запитує Єлена, спершу не підводячи очей, а потім дивиться на хлопця й додає: — Ой, здоров був! Не сподівалася так швидко побачити тебе знову.

— Мене дуже зацікавила бібліотечна таємниця, — пояснює Закарі, і це щира правда. — А як щодо цього? — запитує він, тицяючи пальцем у Чендлера. — Я його не читав.

— Поки що добре, але я не люблю складати враження про книжку, поки не дочитаю, адже ніколи не знаєш, що може статися. Я читаю всі його романи за порядком публікації. Мій улюблений — «Вічний сон». Хочеш забрати той список?

— Ага, було б круто, — озивається Закарі, тішачись із того, що впорався зі своїм голосом і він прозвучав цілком буденно.

Єлена клацає щось на комп’ютері, чекає, клацає ще.

— Схоже, у решти автори відомі, принаймні щодо детективів, але ще є трохи нонфікшну та художньої літератури. Я б залюбки допомогла тобі їх знайти, але застрягла тут за стійкою до одинадцятої. — Вона знову клацає, і древній принтер біля стійки з гуркотом оживає. — Як мені здається, пожертвувано було більше книжок, можливо, частина з них була занадто крихка для видачі додому або пошкоджена. Тут їх дванадцять. Можливо, твоя книжка — другий том чогось?

Єлена віддає хлопцеві перелік назв, авторів та кодів.

Її гіпотеза непогана, Закарі про це не подумав. У її словах може бути сенс. Він переглядає перелік, однак нічого не впадає йому в око як особливо значуще, ніщо не інтригує.

— Ти чудовий бібліотечний детектив, — каже хлопець. — Дякую.

— Прошу, — озивається Єлена, знову беручись за Чендлера. — Дякую, що пожвавив мій робочий день. Озивайся, якщо виникнуть труднощі.

Закарі починає зі знайомого відділу художньої літератури. Уважно вивчає вміст полиць під світлом ненадійних лампочок і вибирає п’ять книжок зі списку за алфавітним порядком.

Відповідно перший роман про Шерлока Голмса. Другий — «По цей бік раю»[14]. Про наступні два він ніколи не чув, але це такі собі звичайні книжки, у них як слід оформлені інформаційні сторінки. А останній — «Чорна Індія» Жуля Верна мовою оригіналу, тому стоїть на іншій полиці. Усі видання здаються нормальними, хоча й старими. На перший погляд, жодне немає нічого спільного із «Солодкими муками».

Закарі затискає книжковий стос під пахвою і прямує до нонфікшну. Ця частина вже складніша — йому доводиться звіряти та двічі перевіряти коди й інформацію на задній частині палітурки. Хлопець повільно збирає сім книжок, утрачаючи завзяття, адже жодна з них не нагадує про «Солодкі муки». Здебільшого це видання з астрономії та картографії.

Остання книжка знову приводить його ближче до відділу художньої літератури, де стоять міфи. Це «Вік переказів, або Краса міфології» Булфінча. На вигляд вона новенька, наче її ніколи не читали попри 1899 рік видання.

Хлопець кладе синю книжку з позолоченими деталями на свій стос. На палітурці зображене погруддя Ареса. Бог має замислений вигляд — очі опущені, наче він поділяє розчарування Закарі з приводу незнайденої пари до «Солодких мук».