Беззоряне море

Закарі повертається нагору до майже порожніх читальних залів (бібліотекарка з візочком розкладає книжки, студент у смугастому светрі клацає на ноутбуці, чоловік, схожий на професора, читає роман Донни Тартт[15]) і йде до дальньої стіни, де розкладає на одному з великих столів свою здобич.

Методично розглядає кожну книжку. Вивчає форзаци й гортає всі сторінки в пошуках підказок. Від здирання наліпок із баркодами він утримується, але жодна з них, здається, не приховує нічого важливого, до того ж він не певен, чим допоможуть йому ще одна бджола, ключ або меч.

Після перегляду семи книжок, у яких нема навіть загнутих кутиків сторінок, в очах у Закарі пече. Йому потрібна перерва й, напевно, кофеїн. Хлопець витягає з торби блокнот і залишає записку, що, як він підозрює, однаково не знадобиться: «Повернуся за п’ятнадцять хвилин, будь ласка, не заполичуйте книжки». Замислюється, чи є взагалі таке слово «заполичуйте», і вирішує, що йому байдуже.

Закарі виходить з бібліотеки та йде до кафе на розі, де замовляє подвійне еспресо та лимонний мафін. Упоравшись із перекусом, хлопець проходить повз не згірше як у «Кельвіні та Гоббсі»[16] армію крихітних сніговиків, яку раніше не помічав, і повертається до бібліотеки.

Коли він знову опиняється в читальній залі, там ще тихіше, ніж було, бо залишилася лише бібліотекарка зі своїм візком. Закарі знімає пальто й далі ретельно вивчає кожну книжку. У дев’ятій, яку він перевіряє, Фіцджеральдовому романі, деякі абзаци підкреслені олівцем, але нічого несподіваного — просто чудові рядки. У двох наступних книжках позначок нема й, судячи зі стану корінців, вони навіть ніким не читані.

Закарі тягнеться до останньої книжки, але його рука лягає на порожній стіл. Він знову переводить погляд на книжки, вирішивши, що збився з рахунку. Але в стосі їх одинадцять. Для впевненості хлопець перелічує їх ще раз.

Йому знадобилася хвилина, щоб зрозуміти, чого бракує.

«Вік переказів, або Краса міфології» зникла. Замисленого погруддя Ареса більше ніде не видно. Закарі шукає під столом і стільцями, на сусідніх столах і найближчих полицях, але книжка зникла.

Він повертається до місця, де бібліотекарка розкладає на полиці книжки.

— Ви, бува, не бачили, щоб хтось брав з того стола якусь книжку, поки мене не було? — запитує він.

Бібліотекарка дивиться на нього й хитає головою.

— Ні, — каже вона. — Але я не надто звертала увагу. Кілька людей виходило й заходило.

— Дякую, — каже Закарі й повертається до стола, де опускається на стілець.

Мабуть, хтось забрав його книжку й пішов собі з нею. Ну то що. Якщо одинадцять книжок нічого йому не розповіли, шанси на те, що дванадцята стане відкриттям, були невеликі.

Утім, шанси на те, що одна з книжок розчиниться в повітрі, напевно, теж були не такі великі.

Закарі бере із собою Шерлока Голмса та Фіцджеральда, а решту залишає на столі, звідки їх «заполичать» — якщо такого слова нема, його слід вигадати.

— Не пощастило, — повідомляє він Єлені, минаючи стійки реєстрації.

— От халепа, — співчутливо озивається дівчина. — Якщо надибаю ще якісь бібліотечні таємниці, повідомлю.

— Буду дуже вдячний, — каже Закарі. — Агов, а можна дізнатися, чи хтось брав книжку протягом минулої години чи десь так?

— Якщо знаєш назву. Я чекатиму тебе біля стійки абонемента й перевірю. До стійки реєстрації за цілий ранок ніхто не підійшов, якщо надійде зараз, то затримаюся на п’ять хвилин.

— Дякую, — каже хлопець і йде до атріуму, а Єлена тим часом пірнає у дверцята, що ведуть до призначеного лише для бібліотекарів коридору. За стійкою абонемента вона з’являється раніше за Закарі.

— Яка книжка? — перепитує, стискаючи пальці над клавіатурою.

— «Вік переказів, або Краса міфології», — відповідає Закарі. — Булфінча.

— Вона в списку, чи не так? — цікавиться Єлена. — Не можеш знайти?

— Я знайшов, але хтось забрав її, коли я відвернувся, — пояснює хлопець, стомившись від усіх цих книжкових фальсифікацій.

— Тут сказано, що в нас є два примірники й жодного з них не брали, — каже бібліотекарка, дивлячись на екран. — Ой, одна з них — це електронна книжка. Усе, що опинилося не на своїх місцях, буде на полиці до завтрашнього ранку. Я можу взяти її для тебе.

— Дякую, — відгукується Закарі, простягаючи свої книжки та студентський. Він чомусь сумнівається, що те видання найближчим часом повернеться на свою полицю. — Я маю на увазі, за все. Справді дуже вдячний.

— Завжди будь ласка, — каже Єлена й віддає йому замовлення.

— І почитай, будь ласка, Геммета[17], — додає хлопець. — Чендлер класний, але Геммет кращий. Він був справжнім детективом.

Єлена сміється, і якась із бібліотекарок шикає на неї. Закарі на прощання махає рукою і тішиться з того, що бібліотекарі таки вміють шикати на своїх колег.

На вулиці все припорошене снігом, кришталево чисте й занадто яскраве. Закарі повертається до гуртожитку, прокручуючи в голові варіанти того, що могло статися зі зниклою книжкою, і не зупиняється на жодному.

Він задоволений, що сьогодні не виймав «Солодкі муки» з торби.