Беззоряне море

Сутеніє, проте золотих сонячних променів досить, щоб освітити дівчинці шлях додому, якщо вона знову перелізе стіну й повернеться своїми слідами, однак вона так не чинить. Щось на землі відволікає її.

На відстані від стіни майже ідеальним колом позначена інша кам’яна лінія. Її форма схожа на витягнутий овал. Це завалилася арка, у якій колись могли бути двері.

Дівчинка підіймає паличку й заходиться копирсатись у листі в центрі кам’яної арки. Листя розпадається на кавалки й ламається, відкриваючи щось кругле й металеве.

Вона розштовхує паличкою ще трохи листя і бачить звивисте кільце завбільшки приблизно з її долоню. Колись воно могло бути латунним, але тепер укрилося зеленими й коричнюватими візерунками.

Одна частина кільця з’єднана із чимось іншим, що досі ховається в листі.

Дівчинка бачила дверні молотки лише на картинках, проте думає, що це може бути один з них; байдуже, що на більшості дверних молотків, які вона роздивлялася в книжках, кільце кусав лев, а тут його немає, хіба що ховається десь у багнюці.

Дівчинці завжди хотілося постукати у двері молотком, і те, що вона бачить зараз, — це не картинка. Його можна торкнутися.

Вона береться за метал пальчиками, хоч вони відразу стають брудними, і підіймає кільце. Воно важке.

Дівчинка знову опускає його, і результат її задовольняє: метал дзвенить по металу, а між деревами співає луна.

Двері радіють, що вперше за стільки часу в них постукали.

А ще вони, попри те що тепер це просто шматки колись одного цілого, пригадують, куди саме вели. Пригадують, як відчинялися.

І тепер, коли маленька мандрівниця постукала, їх залишки пропускають її до Беззоряного моря.

Позаду дівчинки водоспадом бруду осипається земля, каміння та листя, кудись тягнучи її.

Мала занадто здивована, щоб закричати.

Вона не налякана. Не розуміє, що відбувається, тож страх лише схвильовано дзижчить навколо, поки вона падає.

Після приземлення дівчинка відчуває лише цікавість попри пошкрябані лікті й припорошені брудом вії. Дверний молоток без лева, похилений та поламаний, лежить біля неї.

Падаючи, двері розвалилися й більше не можуть згадати, чим були колись.

Плутанина ліан і багнюка ховають усі свідчення того, що тут відбулося.

Закарі Езра Роулінз сидить у потягу до Мангеттена, розглядає скуту кригою землю Нової Англії за вікном і вже не вперше за сьогодні починає сумніватися у своєму життєвому виборі.

Надто вже зручним видався цей часовий збіг, щоб ним не скористатися, хай навіть усе в ньому пов’язано такими примарними, майже по-ювелірному тонкими нитками. На те, щоб скласти план, купити доволі дорогі квитки на вечірку та зарезервувати ще дорожчий номер у готелі навпроти «Алґонкіна», у якому вільних кімнат уже майже не було, він витратив цілий день. У квитку давали рекомендації щодо дрескоду: мати офіційний вигляд, бажані літературні костюми, маски обов’язкові.

Закарі згаяв забагато часу, розмірковуючи, де взяти маску, аж поки нарешті йому спало на думку написати есемеску Кет. У неї було їх аж шість, кілька навіть з пір’ям, але та з них, що лежить у хлопцевому наплічнику разом з обережно скрученим костюмом, за стилем нагадує Зорро — чорна шовкова й напрочуд зручна. («На минулорічний Гелловін я була чоловіком у чорному з “Принцеси-нареченої”[19], — пояснила Кет. — Це літературний персонаж! Хочеш узяти мою чорну сорочку з буфами?»)

Закарі обмірковує, чи не слід йому було виїхати ще вчора, адже до Нью-Йорка ходить один поїзд на день, і цей мав привезти його за кілька годин до вечірки, однак через кепську погоду часто зупиняється.

Хлопець знімає з руки годинник і запихає його до кишені, виявивши, що за три хвилини подивився на нього чотири рази.

Сам не знає, чому такий збуджений.

І не певен, що чинитиме на вечірці.

Закарі навіть достоту не знає, який вигляд має жінка зі світлин. Він ніяк не зможе дізнатися, чи буде вона там цього року.

Але це єдина крихта хліба, що вказує йому шлях.

Закарі дістає телефон, знаходить збережену копію світлини та знову вдивляється в неї, попри те що вона вже викарбувалася в його пам’яті аж до руки без тіла, що тримає келих ігристого вина в самому куточку кадру.

Жінка на світлині відхилила голову вбік, а її профіль майже сховано за маскою, але тіло повернуте до камери й намисто із золотою бджілкою, ключем і мечем видно так само чітко та ясно, як зірки на чорній сукні. Сукня обтисла, жінка має гарну фігуру й досить висока або взута в черевики на високих підборах — усе, що нижче колін, затуляє пальма в горщику, яка наче змовилась із сукнею затьмарити її власницю. Волосся над маскою темне й зачесане вгору з удаваною легковажністю, однак ця зачіска, певно, вимагає неабияких конструкторських зусиль. Незнайомці може бути двадцять, або сорок, або десь посередині. Якщо на те пішло, може здатися, що світлина знята багато років тому, однак ніщо на ній не пов’язане з певною епохою.