Беззоряне море

Закарі замислюється, чому повірив у них просто через те, що хтось написав їх у книжці. Чому він узагалі в щось вірить і де слід провести психологічну межу, де відновити поставлену на паузу недовіру? Чи вірить він, що хлопчик у книжці був ним? Ну, так. Чи вірить він, що намальовані на стінах двері можуть відчинятися, як справжні, й вести до геть інших місць?

Закарі зітхає та занурюється під воду, залишаючись там, аж поки не доводиться повертатися, поки вистачає кисню.

Коли хлопець виходить з ванни, вода ще не охолола — це справжнє диво для старих ванн. Пухнастий готельний халат наштовхує на думку, що йому слід частіше зупинятися в екстравагантних готелях. Закарі згадує, скільки коштувала йому ця одна-єдина ніч, і вирішує насолоджуватися нею, поки можна, та уникати мінібару.

Приглушене дзеленькотіння в сумці сповіщає про повідомлення: Кет скинула йому світлину наполовину готового смугастого синьо-бронзового шарфа, підпис під яким повідомляє: «Майже впоралася!»

Він відповідає: «На вигляд чудово! Ще раз дякую, скоро побачимось», а потім береться відпарювати костюм. Невдовзі з’ясовує: більшою проблемою буде сорочка, але хлопець капітулює після кількох спроб і вирішує, що не зніматиме піджак або жилетку до кінця вечірки, тож задня частина сорочки може залишатися непрезентабельною.

Дзеркальний Закарі має просто-таки ефектний вигляд, і справжній Закарі дивується, чи не змовилися, бува, освітлення й дзеркала, щоб показати його привабливим. Контактні лінзи він носить так нечасто, що вже й не пам’ятає, який має вигляд без окулярів.

Його костюм не надто літературний, але навіть без маски, у чорному костюмі з майже невидимими тонесенькими смужками хлопець почувається якимось персонажем. Він купив цей костюм два роки тому і вдягав не надто часто, попри те що той має хороший крій і пасує йому. З антрацитовою сорочкою замість білої, яку він носив раніше, костюм ще ефектніший.

Капелюх, рукавички й шарф він не надіває, знаючи, що йому лише треба перетнути вулицю, маску кладе в кишеню разом з роздрукованим квитком, хоча там написано, що досить буде назвати на вході своє ім’я. Гаманець він бере, а телефон залишає, бо не бажає тягнути за собою буденне життя.

Закарі виймає з торби «Солодкі муки» і кладе в кишеню пальта, а потім перекладає у внутрішню кишеню піджака, де невелика книжка зручно вмощується. Може, вона зіграє роль такого собі дороговказу й притягне до нього того, хто його шукає.

«Я вірю в книжки», — думає він, виходячи з кімнати.

Принаймні це йому достеменно відомо.

Солодкі муки Ті, хто шукає, і ті, хто знаходить

Позаду кафе є двері. Їх перегороджує стос пакувальних контейнерів, і весь персонал вважає, що за дверима ховається занедбана комірчина, у якій, мабуть, оселилися миші. Якось уночі одна помічниця, намагаючись бути корисною, відчинить двері, щоб подивитися, чи не помістяться там контейнери, і виявить, що це аж ніяк не комірчина.

На дні поцяткованого зірками моря, серед руїн затонулого міста є двері. Одного темного як ніч дня пірнальник, озброївшись портативним дихальним апаратом і світлом, знайде двері, відчинить їх і прослизне до наповненої повітрям і зграйкою приголомшених риб порожнини.

У пустелі є двері, засипані піском. Час і піщані бурі стирають деталі з кам’яної поверхні. Урешті-решт хтось їх викопає і перевезе до музею, навіть не відчинивши.

Є безліч дверей у різних краях. У жвавих містах і віддалених лісах. На островах, вершинах гір і на луках. Деякі вбудовані в споруди — бібліотеки, музеї, приватні резиденції, заховані в підвалах або на горищах чи виставлені як витвори мистецтва у вітальнях. Інші стоять окремо без підтримки додаткової архітектури. Одними користуються так часто, що аж петлі розхитались, а другі залишаються незнайденими й невідчиненими; можливо, про них просто забувають, але всі ці двері ведуть в одне й те саме місце.

(Точиться чимало суперечок з приводу того, як саме це відбувається, однак знайти задовільне пояснення ніхто ще не зміг. Люди не погоджуються щодо цього та пов’язаних із цим тем, зокрема з координатами самого місця. Хтось гарячково сперечається, що йдеться про той чи той континент, але такі сварки здебільшого завершуються глухим кутом або згодою, що місце, очевидно, рухається — каміння, море й книжки пересуваються під землею.)

Усі двері ведуть до Гавані Беззоряного моря, якщо хтось наважиться їх відчинити.

Вони майже нічим не відрізняються від звичайних дверей. Деякі з них прості. Інші вигадливо прикрашені. Найчастіше кулясті ручки чекають, коли їх повернуть, але іноді можна натиснути на клямку.

Ці двері співатимуть. Мовчазні пісні сирен для тих, хто шукає заховане за ними місце.

Для тих, хто тужить за місцем, де ніколи не бував.

Для тих, хто шукає, хай навіть сам не знає чого (чи де).

Ті, хто шукає, знайдуть.

Їхні двері чекатимуть на них. Але те, що трапиться далі, може різнитися.

Іноді хтось знаходить двері, відчиняє, зазирає туди і знову зачиняє.