Беззоряне море

Дорогою він пригадує, що не спробував ще дечого, і почувається через це справжнім дурнем. Опинившись у кімнаті, хлопець кидає торбу на підлогу та йде простісінько до комп’ютера.

Спочатку він ґуґлить «Солодкі муки», однак знаходить саме те, чого чекав: сторінки шекспірівських цитат, груп і статей про споживання цукру. Потім шукає бджіл, ключі й мечі. Результат — суміш легенд про Артура й списку предметів з гри «Оселя зла». Закарі перебирає різноманітні комбінації і знаходить бджолу й ключ на гербі вигаданої магічної школи. Він записує назву книжки та ім’я автора, обмірковуючи, чи не випадково обрані ці символи.

У кількох місцях «Солодких мук» згадано про Гавань Беззоряного моря, але запит «Беззоряне море» видає класичну версію гри «Повзання підземеллям», що здається доречною, однак ніяк не пов’язаною з його пошуками. Ґуґл підказує, що він, напевно, мав на увазі «Безсонячне море», пов’язуючи це з виходом нової відеогри або рядком з поеми Семюеля Тейлора Кольріджа «Кубла-хан»[18].

Закарі зітхає.

Він перемикається на пошук картинок і гортає кілька сторінок мультиків, кістяків та володарів підземель, аж поки дещо не впадає йому в око.

Хлопець клацає на картинку, щоб збільшити її.

Чорно-біла світлина здається щирою, а не постановочною, можливо, її навіть вирізали з більшої фотографії. Жінка в масці відвернулася від камери й нахиляється, слухаючи чоловіка побіля себе, який теж у масці, вбраний у смокінг. Навколо них стоїть кілька людей, яких неможливо розрізнити; схоже, фото зняли на вечірці.

У жінки на шиї прикраса з трьох ланцюжків, і з кожного звисає амулет.

Закарі ще раз клацає на зображення, щоб відкрити в повний розмір. На верхньому ланцюжку висить бджола.

Нижче — ключ.

А під ключем видно меч.

Хлопець клацає, шукаючи сторінку зі світлиною, а пост на сайті із цікавинками запитує, чи знає хтось, де можна купити таке намисто. Але під ним є посилання на світлину. Закарі клацає на нього, притиснувши руку до рота, і прикипає поглядом до фотогалереї.

Щорічний літературний бал у готелі «Алґонкін», 2014.

Черговий клік — і Закарі дізнається, що цьогорічний бал відбудеться за три дні.

Солодкі муки Стукання в згадку про двері

У лісі, який не завжди був лісом, є двері.

Ці двері більше не двері, тобто не зовсім двері. Стіна, що тримала їх, давненько впала, а двері вкупі з нею тепер лежать на землі, а не стоять прямо.

Деревина, з якої їх виготовили, згнила. Петлі поіржавіли. Кулясту ручку хтось відірвав.

Двері пригадують ті часи, коли були бездоганні. Коли в них був будинок з дахом, стіни, інші двері й люди всередині. Тепер у них є листочки, пташки й дерева, але жодної людини. Уже багато-багато років.

Тому поява дівчинки стає несподіванкою.

Це маленька дівчинка, занадто маленька, щоб самотньо блукати в лісі. Але вона не загубилася.

Дівчинка, яка заблукала в лісі, — це геть інше створіння, не дівчинка, яка цілеспрямовано йде між деревами, хай навіть не знаючи дороги.

Ця дівчинка не загубилася в лісі. Вона досліджує.

Ця дівчинка не налякана. Її не тривожать темні пазуристі тіні дерев у променях пообіднього сонця. Їй не заважають шипи й гілки, що смикають за одяг і не дряпають шкіри.

Вона ще маленька, тому вміє нести страх за собою, не пускаючи його в серце. Не лякаючись. Несе свій страх легко, як серпанок, знаючи про небезпеки та віддалено усвідомлюючи їх. Це усвідомлення не заполоняє її, а дзижчить, наче рій невидимих бджіл.

Цій дівчинці багато разів наказували не заходити в ліси надто далеко. Попереджали, що гратися там не можна, а вона обурювалася, що її дослідження принижують до рівня «гри».

Сьогодні вона зайшла в ліс так далеко, що думає, чи, бува, не виходить уже з нього з іншого боку. Дівчинка не переймається тим, щоб знайти дорогу назад. Місця вона пам’ятає — вони приклеюються до її мозку, навіть якщо це простори, наповнені деревами та камінням. Якось вона заплющила очі й закружляла на місці, щоб довести собі, що зможе вибрати правильний напрямок, коли розплющить їх знову, і помилилася лише трішки, а трішки неправильно — це майже правильно.

Вона знаходить нині вишикувані рядочком камені, що могли колись бути стіною. Ті, що встановлені одна на одну, не дуже високі — навіть у найвищому місці пристінок легко перелізти. Натомість дівчинка обирає середню висоту.

З іншого боку землею в’юняться звивисті ліани, ускладнюючи ходу, тож дівчинка береться уважніше розглядати стіну. Це значно цікавіше місце, ніж ті, які вона знаходила в лісі раніше. Якби дівчинка була доросліша, то зрозуміла б, що тут колись була споруда, але вона замала, щоб подумки скласти шматки покришеного каміння й зібрати їх у давно забуту будівлю. Петлі дверей ховаються під листям, що нападало протягом років, поряд з її лівим черевиком. Підсвічник притулився між камінням, і тіні падають на нього так, що навіть бувалий у бувальцях мандрівник не знайде.