Беззоряне море

Чоловік поруч із незнайомкою вбраний у смокінг, його рука застигла в позі, яка підказує, що долоня торкається жіночої руки, однак її плече приховує решту його рукава. Стрічка маски чітко вирізняється на тлі його посивілого волосся, але обличчя не видно за жіночим. Частина шиї та вухо підказують, що він кремезніший за незнайомку на фото, але жодних інших натяків не дають. Закарі крутить телефон у руці й намагається поглянути на чоловікове обличчя, забувши на мить, що це нічого не дасть.

Поїзд гальмує і зупиняється.

Хлопець озирається. Вагон заповнений менше ніж на половину. Здебільшого це самотні пасажири, кожен з яких забрав собі по два місця. Групка із чотирьох людей в іншому кінці вагона теревенить, іноді їхні розмови гучнішають, і Закарі шкодує, що не прихопив навушники. У дівчини навпроти вони велетенські — її майже не видно в тих навушниках та в хýді, вона відвернулася до вікна і, певно, спить. З колонок лунає оголошення, спотворене статичним шумом, — різновид того, що вже транслювали тричі: «Зупинка через ожеледь на колії», «Чекаємо, поки її розчистять», «Перепрошуємо за затримку, невдовзі рушимо знову» тощо.

— Перепрошую, — чує Закарі й підводить погляд. Жінка, яка сидить перед ним, перехилилася через спинку свого сидіння, щоб подивитися на нього. — У вас часом немає ручки? — запитує вона. На шиї в неї кілька разків яскравого намиста, що подзенькує, коли вона говорить.

— Гадаю, є, — озивається хлопець. Він нишпорить у торбі, звідки спершу вивуджує механічний олівець, але потім повторює спробу і знаходить одну з гелевих ручок, які, схоже, розмножуються на дні сумки. — Ось, — каже він, простягаючи її жінці.

— Дякую. Мені лише на хвилинку, — пояснює сусідка та з подзенькуванням знову зникає за спинкою свого сидіння.

Потяг рушає, проїжджає доволі далеко, аж поки сніг і дерева за вікном не змінюються іншим снігом та іншими деревами, а тоді знову гальмує і зупиняється.

Закарі дістає «Маленького незнайомця» з торби й починає читати, намагаючись забути, де опинився, хто він такий і що останнім часом витворяє.

Оголошення про те, що вони дісталися Мангеттена, заскакує хлопця зненацька, відірвавши його від читання.

Інші пасажири вже забирають свій багаж. Дівчина з навушниками зникла.

— Дякую, — каже жінка попереду, коли Закарі закидає на плече торбу й бере свій наплічник. Вона повертає йому ручку. — Ви врятували мені життя.

— Прошу, — озивається хлопець, повертаючи ручку до сумки. Він стає в чергу за пасажирами, які нетерпляче прокладають собі шлях з вагона.

Вийшовши на вулицю зі станції Пенн, Закарі почувається приголомшеним і збитим з пантелику, однак Мангеттен завжди приголомшує і спантеличує його. Стільки енергії, людей і речей на такому маленькому клаптику землі. Тут менше снігу, весь він здебільшого скупчився в жолобах мініатюрними купками сірої криги.

Закарі дістається Сорок четвертої вулиці за дві години до вечірки. «Алґонкін» справляє враження тихої місцини, але сказати щось ізнадвору складно. Він мало не проґавив вхід до свого готелю з іншого боку вулиці, а потім проходить низьким фоє повз камін зі скляними стінами та знаходить рецепцію. Без проблем реєструється, зіщулившись, коли простягає кредитку, попри те що на ній більш ніж удосталь грошей, адже рік за роком там накопичувалися щедрі чеки до дня народження, які замість зустрічей із сином надсилав батько. Чоловік на рецепції обіцяє відправити йому в номер відпарювач, щоб можна було спробувати виправити всі збитки, завдані костюмові сумкою.

Коридори без вікон нагорі схожі на підводні човни. У його номері більше дзеркал, ніж у будь-якій готельній кімнаті, де йому доводилося бувати раніше. Дзеркала від підлоги до стелі навпроти ліжка й на двох стінах у ванній візуально збільшують простір, але заразом змушують Закарі почуватися так, наче він тут не сам.

Посильний, якому хлопець забуває дати чайові, приносить відпарювач, але готувати костюм до виходу ще зарано, тож Закарі відволікається на велетенську круглу ванну, попри те що дзеркальний Закарі у відображенні його непокоїть. Полежати у ванні йому нечасто випадає. У гуртожитку є лише рядок не надто усамітнених душів, а ванна на ніжках-лапах у материному фермерському будиночку в Гудзонській долині, попри те що має привабливий вигляд, не підтримує температури води довше семи хвилин поспіль. Дивно, що в цій ванній є цікава деталь — конусоподібна свічка й коробочка сірників. Закарі запалює її, і самотній вогник множиться в дзеркалах.

Десь посередині водних процедур хлопець зізнається собі: якщо ця екскурсія буде невдала, він покине всі подальші спроби. Поверне «Солодкі муки» до бібліотеки, спробує забути про них і повернеться до своєї магістерської роботи. Можливо, зазирне до мами на зворотному шляху, де зможе почистити карму й випити пляшечку вина.

Мабуть, його історія розпочалася й закінчилася того дня в тому провулку. Мабуть, у його історії йдеться про втрачені можливості, які не повернути.

Хлопець заплющує очі, відганяючи всіх дзеркальних Закарі. Він знову бачить ті два слова, надруковані шрифтом із засічками: «Поки що».