Беззоряне море

Це була ще одна мандрівниця. Мантія, що була на ній, мабуть, була колись золотого кольору, а тепер видавалася вицвілою. Утім, де-не-де золото все ще зблискувало. У цієї жінки шкіра була темна, а очі світлі. Волосся було підстрижене так коротко, як господареві ще не доводилося бачити, але теж сяяло золотом. Схоже, їй було анітрохи не холодно.

— Я прийшла на зустріч з іншою мандрівницею, — повідомила вона.

Її глибокий і солодкий голос лився наче мед.

Власник готелю кивнув і показав на камін у протилежному кінці коридору.

— Дякую, — озвалася жінка.

Господар допоміг їй зняти з плечей мантію, на якій танув сніг, стікаючи цівками, і взяв, щоб повісити сушитися. На цій гості теж була ще одна мантія (відповідно до погоди) бляклого золотого кольору.

Жінка підійшла до каміна й сіла в інше крісло. Власник готелю був занадто далеко, щоб чути розмову, але йому здалося, наче вона полилась одразу, без жодних привітань.

Вони трохи поговорили, а коли минула година, господар поклав на тарілку хліб, сухофрукти й сир і відніс це жінкам разом з пляшкою вина й двома чашами.

Тільки-но він наблизився, розмова увірвалася.

— Дякую, — сказала перша жінка, коли він поставив їжу й вино на столик біля крісел.

Вона на мить торкнулася його руки. Таке сталося вперше, і йому мову відібрало, тож господар просто кивнув і пішов, даючи їм змогу бесідувати далі. Друга жінка всміхнулася, і власник готелю не знав, що саме її так потішило.

Він пішов, щоб вони могли й далі вільно розмовляти. Жінки не поворухнулися в кріслах. Вітер улігся.

Чоловік сів з протилежного боку коридору, досить близько, щоб жінки могли покликати його, якщо їм щось знадобиться, і доволі далеко, щоб не чути жодного їхнього слова. Приготував ще одну тарілку собі, та з’їв лише булочку у формі півмісяця — вона була така смачна, що просто танула в роті. Спробував почитати, але не міг зосередитися довше, ніж на кількох сторінках. Певно, минуло кілька годин. За вікном ще був день.

Власник готелю заснув, принаймні так він подумав. Не встиг оком змигнути, а на вулиці вже темно. Прокинувся він від того, що жінка, яка прийшла другою, підвелася з крісла.

Вона поцілувала свою співрозмовницю в щоку й повернулася до коридору.

— Дякую за вашу гостинність, — сказала гостя господареві, опинившись біля нього.

— Ви не залишитеся? — запитав він.

— Ні, мушу йти, — пояснила мандрівниця.

Власник готелю приніс її золоту мантію, сухісіньку й теплу на дотик. Він загорнув нею плечі жінки й допоміг застібнути пряжки, а вона знов усміхнулася йому привітно й тепло.

Здавалося, гостя хоче щось сказати, напевно, попередити про щось або побажати чогось, але змовчала і, коли господар відчинив двері, знов усміхнулася, а тоді вийшла в темряву.

Чоловік дивився вслід, поки гостю було видно (недовго), а потім зачинив і взяв на засув двері. Вітер знову став завивати.

Власник готелю пішов до каміна, біля якого сиділа темноволоса жінка, й аж тоді зрозумів, що не знає її імені.

— Уранці я піду, — сказала вона, не зводячи на нього очей. — Хочу заплатити за кімнату.

— Можете лишитися, — запропонував господар.

Він поклав руку на бильце її крісла. Гостя подивилася на його пальці та знову накрила їх своєю рукою.

— Мені хотілося б, — тихенько озвалася вона.

Чоловік підніс її руку до своїх вуст.

— Залишайтеся зі мною, — прошепотів їй у долоньку. — Будьте зі мною.

— Я мушу піти вранці, — повторила жінка.

Самотня сльозинка збігла її щокою.

— Хто знатиме, коли настане ранок за такої погоди? — запитав власник готелю, і гостя усміхнулася.

Вона підвелася з крісла біля вогню, узяла господаря за руку й повела до своєї кімнати та свого ліжка. А вітер навколо готелю завивав, гукаючи кохання та оплакуючи його втрату.

Адже жоден смертний не може кохати Місяць.

А тим паче довго.

Закарі Езра Роулінз цілковито впевнений: хтось ударив його в потилицю. Хоча йому здається, що він, упавши на сходи, забив лоба, бо, коли повертається до тями, саме лоб болить найдужче. А ще він цілком упевнений, що чув, як Мірабель сказала щось про чиєсь дихання, хоча достеменно не знає, про кого вона говорила.

Він узагалі достоту не знає нічого, крім того, що в нього болить голова, дуже болить. І майже не сумнівається, що прив’язаний до стільця.

Це добротний стілець із високою спинкою та бильцями, до яких зараз і прив’язані дуже міцними мотузками руки Закарі, вони обмотані чорною шворкою від зап’ясть аж до ліктів. Ноги теж зв’язані, але під столом їх не видно.

Це довгий обідній стіл з темної деревини, що стоїть посеред тьмяно освітленої кімнати десь, як припускає Закарі, у надрах «Клубу колекціонерів», зважаючи на висоту стель і ліпнину. Проте тут темніше — освітлений тільки стіл. Маленькі вбудовані в стелі світильники ллють рівномірні калюжки проміння на стіл від одного кінця до другого, де стоїть ще один стілець, оббитий темно-синім оксамитом; напевно, він такий самий, як і той, на якому сидить хлопець, адже ця кімната облаштована так, що всі меблі в ній мають гармонійно поєднуватися.