Беззоряне море

Мірабель підіймає дверну ручку — мідну із зеленуватою патиною — і дивиться на етикетку. Закарі читає догори дриґом: «Тофіно, Британська Колумбія, Канада…»

— А сигналізацію тут умикають лиш тоді, коли нема чергових. — Вони йдуть коридором, і дівчина, перебираючи пальцями стрічки, як струни арфи, питає: — Можеш уявити всі ці двері?

— Ні, — чесно відповідає хлопець.

Їх занадто багато. Мимохідь він читає етикетки: «Мумбаї, Індія… Гельсінкі, Фінляндія… Туніс, Туніська Республіка…»

— Переважно вони загубилися до того, як зачинилися, якщо розумієш, про що я, — каже Мірабель. — Забуті й замкнені. Час шкодить так само, як ці люди, а вони ховають кінці у воду.

— Тут зібрані всі ручки?

— У них є подібні будинки в Каїрі та Токіо, однак навряд чи в них існує якийсь порядок визначення, яка де зрештою залишиться. Ці декоративні, у коробках є ще. Усі деталі, які неможливо спалити. — Її голос звучить так сумно, що Закарі не знає, що відповісти.

Вони мовчки підіймаються сходами. Останні промені прослизають у вікна над ними.

— Звідки ти знаєш, що він тут? — запитує хлопець, раптом замислившись, рятувальна це місія чи Мірабель має інші причини бути в цьому місці під прикриттям темряви. Тут підозріло порожньо. Занадто підозріло.

— Переймаєшся, що це може бути пастка, Езро? — запитує дівчина, коли вони повертають на сходовий майданчик.

— А ти, Максе? — луною відгукується він.

— Я переконана, що ми занадто розумні для цього, — каже Мірабель, але зупиняється, підійшовши до вершечка сходів.

Закарі дивиться туди, куди падає її погляд, — угорі перед ними в коридорі другого поверху щось є — тінь у присмерку. Тінь цілком достеменно має Доріанове тіло, що звисає зі стелі, наче колекція дверних ручок унизу, зв’язана й переплутана мережею блідих стрічок.

Передбачення і перекази: Готель на краю світу

Господар тримав готель на особливо негостинному перехресті. За кілька кроків від села височіла гора, а навколо неї розсипалися містечка, до більшості з яких пролягали значно кращі маршрути для подорожей, особливо взимку, проте власник готелю весь рік підтримував для мандрівників вогонь у ліхтарях. Улітку готель пожвавлювався, довкола нього починало все зеленіти, однак зими в цих краях тривали довго.

Власник готелю був удівцем і не мав дітей, тож тепер здебільшого проводив час тут на самоті. Іноді навідувався до села за харчами або щоб перехилити чарку-другу в шинку. Та час минав, і ці подорожі ставали дедалі рідшими. Під час кожного візиту до села доброзичливці радили йому звернути увагу на ту чи ту вільну молодичку. Утім, власник готелю допивав свою чарку, дякував друзям і самотньо повертався назад у гори, до готелю.

Настала зима, та ще й з такими сніговими буревіями, яких тут давно не бачили. Жоден мандрівник не наважувався вирушити в дорогу. Власник готелю намагався підтримувати вогонь у ліхтарях, однак вітер часто гасив їх, тож чоловік постійно підтримував вогонь у головній грубці, щоб дим було видно здалеку. Та й хтозна, чи допомагало це, бо дим часто розносило вітрюганом.

Ночі були довгі, а хурделиця просто божеволіла. Сніг поглинув усі гірські дороги. Власник готелю не міг навідатися до села, але запасів було вдосталь. Він готував супи й рагу. Сидів біля вогнища й читав книжки, які давно йому кортіло прочитати, та все бракувало на те часу.

Кімнати в готелі він тримав готовими до зустрічі з мандрівниками. Та ніхто не прибивався сюди. Він пив віскі й вино. І читав, читав, чимдалі більше. Час минав, віхоли або лютували, або вщухали, і тепер власник готував менше кімнат для гостей — тільки ті, що були найближче до вогню. Інколи він не йшов спати до своєї кімнати, а залишався в кріслі біля каміна (у присутності гостей чоловік, звісно, не міг би собі дозволити такого).

Але гостей не було, будинком гуляв холодний вітер. Готель уже не був готелем, а просто домівкою його власника, і в цій ролі він видавався ще більш порожнім і незатишним. Проте чоловік волів над цим не замислюватися.

Однієї ночі, коли власник заснув у кріслі біля каміна з розгорнутою книжкою на колінах, залишивши невипитим на столику келих вина, у двері постукали.

Спершу, прокинувшись, власник готелю подумав, що це вітер, адже той майже всю зиму грюкав у двері, вікна, носився над дахом. Але постукали ще раз — тепер занадто сильно для вітру.

Власник пішов відчиняти двері, і це завдало чимало клопоту, значно більше, ніж зазвичай, бо йому треба було здолати кригу, якою вони вкрилися. Коли він нарешті впорався з дверима, усередину спершу ввірвався вітер зі шквалом снігу, а за снігом постав мандрівник.

Чоловік побачив лише мантію з каптуром, бо відволікся, зачиняючи двері та змагаючись із вітром, який не хотів йому поступатися. Мандрівник сказав щось про погоду, але вітер заглушив його голос обуреним завиванням, лютуючи, що йому не дозволяють залишитися всередині.

Коли двері зачинили, замкнули та ще й про всяк випадок на засуви взяли, власник повернувся, щоб ґречно привітати гостя.