— А ти як учинила? — цікавиться Закарі. Мірабель сідає на одну з оксамитових лавиць, а він улаштовується навпроти. Хлопець упевнений, що це той самий ліфт, і водночас переконаний, що він увесь його забризкав фарбою, а оксамитові лавиці тут потерті, однак чистесенькі.
— Я? — перепитує Мірабель. — Нічого.
— Не випила?
— Ні, я ніколи нічого такого не роблю. Жодних кубиків чи процедур на кшталт «Випий». Це вступний іспит.
— То як ти потрапила сюди? — не розуміє Закарі.
— Я народилася тут унизу.
— Серйозно?
— Ні, несерйозно. Я вилупилася із золотого яйця, на якому вісімнадцять місяців сиділа норвезька лісова кішка. Та кішка досі мене ненавидить. — Дівчина помовчала, а потім додала: — Так,
— Вибач, — перепрошує Закарі. — Усе це… Так багато всього.
— Ні, це ти мені вибач, — озивається Мірабель. — Мені прикро, що я втягнула тебе в цю історію, але, правду кажучи, я вдячна за компанію. — Вона витягає зі своєї сумки портсигар і відкриває його, пропонуючи Закарі. Він не встигає пояснити, що не курить, аж тут бачить, що всередині лежать маленькі круглі цукерочки різних кольорів.
— Хочеш історію? Це може поліпшити тобі настрій, але вони спрацюють, тільки поки ми будемо в ліфті.
— Жартуєш? — відповідає Закарі.
Бере блідо-рожевий диск, запахом схожий на перцеву м’яту.
Мірабель усміхається йому. Портсигар ховає, не взявши цукерки собі.
Закарі кидає льодяник на язик. Справді, перцева м’ята. Ні, криця. Холодна.
Історія розгортається радше в голові, а не у вухах. Слова є, та водночас їх нема. Це óбрази й відчуття, смаки, що змінюються, прогресуючи від початкової м’яти та металу до крові, цукру й літнього повітря. Потім усе зникає.
— Що це було? — дивується хлопець.
— Це була історія, — пояснює Мірабель. — Можеш спробувати переповісти її мені, але я знаю, що їх складно перекладати.
— Це було… — Закарі замовкає, намагаючись охопити розумом миттєве дивне відчуття, що справді залишило в його голові історію, подібну до напівзабутої казки. — Жив собі лицар. Такий, у блискучих латах. Багато хто любив його, але він ніколи не відповідав взаємністю і так непокоївся через усі розбиті серця, що на пам’ять про кожне вирізав серце собі на шкірі. На його руках, ногах та грудях викрашалися довгі шереги сердець-шрамів. А потім він зустрів декого несподіваного і… Я… Я не пам’ятаю, що сталося потім.
— Лицарі, що розбивають серця, і серця, що приборкують лицарів, — підводить підсумок Мірабель.
— Знаєш цю історію? — запитує Закарі.
— Ні, усі вони різні. Утім, мають щось подібне. Усі історії мають щось подібне, байдуже, звідки взялися. Щось було, а потім якось змінилося. Зрештою, історія — це і є зміна.
— Де ти їх узяла?
— Знайшла повну бляшаночку кілька років тому. Люблю тримати їх під рукою: це ніби завжди маєш із собою книжку, книжки я теж завжди ношу із собою.
Закарі дивиться на таємничу дівчину з рожевим волоссям, у нього всередині повільно помирають лицарі та серця.
— Що це? — запитує він, маючи на увазі все навколо, кожну дрібницю та вірячи, що вона зрозуміє.
— Я ніколи не матиму годящої відповіді на це запитання, Езро, — каже Мірабель, і усмішка, що супроводжує цю думку, сумна. — Це кроляча нора. Хочеш дізнатися секрет, як вижити, якщо опинився в кролячій норі?
Закарі киває, і дівчина нахиляється ближче. Її райдужки облямовані золотом.
— Треба бути кроликом, — шепоче вона.
Хлопець пильно дивиться на Мірабель, та раптом розуміє, що почувається трохи спокійніше.
— Ти намалювала мої двері в Новому Орлеані, — каже він, — коли я був дитиною.
— Так. Гадала, що ти їх теж відчиниш. Це тест із лакмусовим папірцем: якщо віриш, що спробуєш відчинити намальовані двері, так сильно, певно, зможеш повірити й у те, куди вони ведуть.
Ліфт, здригнувшись, зупиняється.
— Це було швидко, — зауважує Закарі. Якщо відчуття часу не зраджує хлопця, його спуск тривав принаймні втричі довше. А може, цукеркова історія розчинялася довше, ніж він собі думав.
— Я сказала йому, що ми поспішаємо, — пояснює Мірабель.
Двері ліфта розсовуються коло чогось, схожого на ті самі кам’яні спіральні сходи з підвісними ліхтарями, які Закарі вже бачив раніше.
— Запитання, — каже він.
— У тебе їх буде чимало, — попереджає Мірабель, підіймаючись сходами. — Можливо, тобі навіть захочеться почати записувати їх.
— Де саме ми опинилися?
— Ми посередині, — пояснює дівчина. — Ми ще не в Нью-Йорку, якщо ти мав на увазі саме це. Але вже й не
Вони зупиняються біля дверей у кам’яній стіні, на вершечку сходів. Це прості дерев’яні двері, нічого вигадливого, жодних символів. Мірабель бере ключ, що висить у неї на шиї, і відмикає їх.