Беззоряне море

— Сподіваюся, вони не підперли їх знову книжковими полицями, — каже вона, прочиняючи двері на кілька сантиметрів, а потім зупиняється й зазирає в щілину, перш ніж розчахнути ширше. — Мерщій, — квапить вона Закарі, тягнучи його за собою, і зачиняє за ними двері. Він озирається та бачить лише стіну — жодних дверей. — Придивися пильніше, — підказує дівчина, і Закарі, вдивляючись, бачить лінії, намальовані олівцями на стіні, тонесенькі, наче тріщини на фарбі, що склалися у формі дверей; ледь помітна тінь може бути мазком у формі клямки над позначкою, яка більше нагадує замкову шпарину.

— Це двері? — перепитує він.

— Це потаємні двері для надзвичайних ситуацій. Я не сподіваюся, що їх хтось знайде, та однаково замикаю. Дивно, що ніхто ще не знайшов, але я часто буваю тут, тож люди, мабуть, думають, що вони з’явилися з якоїсь іншої причини, пов’язаної з книжками. Місця з книжками сприйнятливіші за двері, гадаю, через те, що в них така висока концентрація історій.

Закарі роззирається. Між дерев’яними полицями, де напхом напхано книжок (деякі з них прикрашають червоні знаки, що незрозуміло чому здаються знайомими), видно лише клаптик голої стіни. Мірабель жестом кличе його далі, і, коли вони рушають від стелажів до просторішого приміщення, з книжковими столами та столиками, з вініловими платівками й додатковими знаками, минаючи людей, які тихенько їх розглядають, хлопець розуміє, чому це місце здається йому знайомим.

— Ми в «Стренді»? — запитує він, підіймаючись широкими сходами.

— Що змусило тебе так думати? — перепитує Мірабель. — Той великий червоний знак з написом «Стренд» і «Вісімнадцять миль книжок»? Ця відстань здається мені неточною, закладаюся, їх там більше.

Закарі справді впізнає доволі людний перший поверх велетенської книжкової крамниці з новинками на столиках, бестселерами, вибором персоналу (йому завжди був до вподоби вибір персоналу) і полотняними торбами, цілою горою полотняних торб. Його приголомшує те, що це місце віддалено нагадує ті заповнені книжками простори десь далеко внизу, але значно менше завбільшки. Наче випадковий аромат нагадує знайомий смак, хоча й не сповна передає пережите.

Вони прокладають собі шлях серед столиків, покупців і довгої черги біля кас, але невдовзі опиняються на хіднику, де дмухає розлючений вітер, і Закарі страшенно хочеться повернутися всередину, адже там є книжки, а ще тому, що лляні штани вигадані не для січневого снігу та сльоти.

— Нам не дуже далеко йти, — заспокоює Мірабель. — Перепрошую, що сьогодні так поетично.

— Так — як? — перепитує Закарі, не певний, що правильно почув.

— Поетично, — повторює дівчина. — Погода. Вона схожа на вірш, де кожне слово має багато значень водночас, і все — суцільна метафора. Смисл, захований у ритмі, звучанні й проміжках між реченнями. Усе інтенсивне й різке, як холод і вітер.

— Ти могла б просто сказати, що надворі холодно.

— Я могла б.

На вулицю ллється слабке сонячне світло, бо зараз пізнє пообіддя. Вони оминають перехожих дорогою до Бродвею і Юніон-сквер, а тоді повертають праворуч, і Закарі більше не бачить знайомих прикмет Нью-Йорка, мапа міста розчиняється у свідомості серед квадратних кварталів, які потім зникають, збігаючи в річку та в ніщо. Мірабель управніше за нього оминає перехожих.

— Спершу нам потрібна перерва, — каже вона, зупиняючись перед будинком і відчиняючи скляні двері, які притримує для пари в нашаруванні пальт і шарфів, яка саме виходить ізсередини.

— Ти серйозно? — дивується Закарі, дивлячись на всюдисущий знак із зеленою русалкою. — Ми зупиняємося, щоб випити кави?

— Кофеїн — важлива зброя в моєму арсеналі, — відповідає Мірабель, заходить усередину та стає в кінці коротенької черги. — Чого тобі хочеться?

Закарі зітхає.

— Я пригощаю, — заохочує вона. Штовхає його в руку. Закарі не може пригадати, коли вона вдягнула плетені рукавички без пальців, і заздрить їй.

— Зелений матча-лате зі збираним молоком, тол[36], — каже хлопець, розгнівавшись через те, що теплі напої справді здаються хорошою ідеєю, зважаючи на погоду з її холодною поетичністю.

— Зрозуміло, — задумливо озивається Мірабель, наче оцінює його на замовлення в «Старбаксі». Він не певен, що саме розкаже про нього матча з пінкою.

Усе здається нормальним: черга за кавою, мокра підлога, на якій тане сніг. Скляна вітрина з акуратно складеною випічкою. Люди сидять у кутках, уп’ялившись у свої ноутбуки.