Беззоряне море

Принцеса занепокоїлася про погану долю, прокляття і майбутнє дитини. Вона попросила поради в літньої жінки, і та відповіла, що слід віднести дитину Королю Сов, який бачить прийдешнє. Якщо дівчинка народилася знедоленою, він знатиме, як учинити.

Принцеса подумала, що це дурниці, але дитина, подорослішавши, почала ні з того ні з сього кричати або уклякати на місці на тривалий час, витріщаючись велетенськими очима в порожнечу.

— Принцеса! — сказала дівчинка матері одного дня, коли стала вчитися розмовляти. — Принцеса! — повторила вона, поплескуючи маму маленькою долонькою по коліну.

— Хто навчив тебе цього слова? — запитала принцеса.

— Татко, — відповіла дівчинка.

Тож принцеса повела доньку на зустріч із Королем Сов.

До підніжжя гори за озером вони доїхали возом, а потім узялися дряпатися вгору старими манівцями попри протести візника. Дорога була довга, але днина погожа, вовки спали, а може, вони були несправжні — так, людська вигадка. Принцеса час від часу зупинялася перепочити, і тоді дівчинка гралася в снігу. Іноді стежки не було видно, але її позначали кам’яні гірки та вицвілі прапори, що колись, мабуть, були золоті.

Згодом принцеса з донькою прийшла на галявину, майже непомітну серед гілля високих дерев.

Будівля на галявині колись могла бути замком, але тепер стала руїною. Усі башточки, крім однієї, розсипались, а покришені стіни поросли гудинням.

Ліхтарі біля дверей горіли.

Усередині замок був дуже подібний до того, у якому принцеса жила давним-давно. Хіба що був старіший і темніший. Стіни були вкриті гобеленами з грифонами, квітами та бджолами.

— Стій тут, — наказала доньці принцеса, поставивши її на вкритий пилюкою килим поміж меблів, що колись, напевно, були розкішні та справляли враження.

Поки мама оглядала горішній поверх, дівчинка розважалася, вигадуючи історії про гобелени й розмовляючи з привидами, адже їх там було чимало; вони вже давно не бачили дитини й скупчилися навколо неї.

А потім дівчинці в око впало щось золоте. Вона подибала до блискітки, а привиди дивилися, як вона підняла одну загублену пір’їнку, і дивувалися, що така маленька дитина може приборкати такий могутній талісман. Утім, малеча не знала, що означають слова «приборкати» й «талісман», тому не зважала на привидів і спершу спробувала з’їсти пір’їнку, а тоді, вирішивши, що вона неїстівна, поклала її в кишеню.

Поки все це відбувалося, принцеса знайшла кімнату з позначеним короною входом.

Вона відчинила двері в єдиній вежі, що вистояла. У кімнаті панувала майже суцільна темрява, але згори линуло світло, позначаючи центр кам’яної підлоги ніжною яскравою цяточкою. Принцеса зайшла до кімнати й зупинилася на плямці світла.

— Чого ти бажаєш? — запитав голос із темряви, лунаючи водночас зусібіч.

— Я хочу дізнатися майбутнє моєї доньки, — озвалася принцеса, подумавши, що це не найщиріша відповідь на запитання, адже в неї було стільки інших бажань. Однак привело її сюди саме це, тому цього принцеса й попросила.

— Дозволь мені подивитися на дівчинку, — сказав голос.

Принцеса пішла та привела доньку, яка розплакалася, коли її забрали від нових друзів-привидів, але засміялася і заплескала в долоньки, коли побачила, що весь натовп рушив за ними сходами.

Принцеса принесла дівчинку до кімнати у вежі.

— Саму, — наказав з темряви голос.

Жінка повагалася, та все ж таки опустила доньку на цяточку світла й повернулася в коридор, де нервово чекала в оточенні привидів, яких не бачила, навіть коли вони плескали її по плечу й радили не хвилюватися.

У кімнаті тієї вежі маленька дівчинка подивилася в темряву, а темрява подивилася на неї.

Із затінку, у який вглядалася крихітка, вийшла висока постать з тілом людини й головою сови. Великі круглі очі пильно дивилися на дівчинку.

— Привіт, — сказала дитина.

— Привіт, — відповів Король Сов.

Трохи пізніше двері відчинилися, і принцеса повернулася всередину, побачивши, що її донька самотньо сидить у калюжі світла.

— У цієї дитини немає майбутнього, — оголосила темрява.

Принцеса насуплено подивилася на малу, намагаючись зрозуміти, яку іншу відповідь хотіла почути. Уперше вона пожалкувала про свої давні рішення і про те, що покинула своє королівство.

Напевно, вона могла б залишити дівчинку в замку, а в містечку розповісти, що дитину вкрав вовк. Могла б спакувати речі, переїхати та почати нове життя.

— Пообіцяй мені дещо, — звернулася до неї темрява.

— Усе що завгодно, — відповіла принцеса й одразу пошкодувала про це.

— Приведи її сюди, коли вона виросте.

Жінка зітхнула, кивнула й забрала дитину із замку попри внутрішній протест. Спочатку вони поїхали до підніжжя гори, а тоді до їхнього маленького будиночка.

Протягом наступних років принцеса іноді згадувала свою обіцянку, часом забувала, а подекуди замислювалася, чи не було все це сном. Зрештою, її донька не була знедолена. Навчившись ходити, вона рідко кричала, більше не вдивлялася в порожнє ніщо та здавалася щасливішою за більшість людей.

(Між талією і стегном у дівчинки був знак, схожий на рубець у формі пір’їнки, але мама не могла пригадати, звідки він узявся і коли з’явився.)