Беззоряне море

Хлопець обертається. Якби він не впізнав голосу, ніколи б не здогадався, що це саме та жінка з вечірки. Волосся без темної перуки густе, хвилясте й пофарбоване в різні відтінки рожевого — від гранатового біля коріння до блідо-рожевого, як шовкові пуанти, на плечах. Навколо темних очей міняться кольорами золоті блискітки. Вона старша, ніж він думав: певно, на кілька років, а може, і більше. Убрана в джинси, вершкового кольору светр, що має такий вигляд, наче з вівці миттєво перетворився на одяг, і високі чорні черевики з довгими шнурками. Утім, усе разом сповнене якоїсь невимушеної елегантності. На шиї в дівчини кілька ланцюжків із численними ключами та медальйонами, схожими на компас Закарі, та щось подібне на відлитий зі срібла пташиний череп. Вона якимось дивом навіть без хвоста досі нагадує Макса.

— Що проґавиш? — перепитує Закарі.

— Щороку приблизно о цій порі хтось залишає тут склянку вина, — пояснює панна з рожевим волоссям, вказуючи на келих біля підніжжя статуї. — Я ніколи не бачила, хто це, і не через лінощі! Ще один рік таємниці.

— Ти — Мірабель.

— Моя репутація випереджає мене, — погоджується дівчина. — Завжди хотіла так сказати. Нам не довелося познайомитися як слід, чи не так? Тебе звуть Закарі Езра Роулінз, і я казатиму Езра, бо мені так подобається.

— Якщо ти називаєш мене Езра, я називатиму тебе Макс.

— Домовилися, — погоджується вона з голлівудською усмішкою. — Я взяла твої речі з готелю, Езро. Залишила їх у кабінеті, коли пішла шукати тебе, тож зараз на них, напевно, сидить кіт і пильнує. А ще я виписалася за тебе з того готелю й завинила тобі танець, який перервали. Як ви порозумілися із цим, як там його?

— Доріаном?

— Він сказав, що його звуть Доріаном? Який уклін у бік Оскара Вайльда, а я вважала досить кепськими ті його драматичні брови й вічну зажуру. Мені він казав, щоб я називала його містером Смітом, та, мабуть, ти сподобався йому більше.

— Ну, хай там як його звуть, тут його нема, — нагадує Закарі. — Він потрапив до тих людей?

Усмішка Мірабель зникає. Занепокоєння миттєво подвоює турботу, яку Закарі намагався загнати глибше.

— До кого потрапив? — перепитує дівчина, але Закарі бачить, що вона вже сама здогадалася.

— До людей з фарбою і мантіями, «Клубу колекціонерів», хоч би ким вони були. Цих людей, — додає він, витягає з-під светра срібний меч і лається, коли той застрягає, та розуміє, що засмутився більше, ніж ладен визнати.

Мірабель мовчить, але супиться й дивиться повз Закарі на статую жінки, що з бджолами та без книжки.

— Він уже помер? — запитує хлопець, хоча й боїться почути відповідь.

— Якщо ні, то лише з однієї причини, — озивається Мірабель, не відводячи очей від скульптури.

— Якої?

— Вони використовують його як наживку.

Дівчина підходить до статуї і бере в руку склянку таємничого вина. Якусь мить вона вагається, а потім підносить до уст і перехиляє.

Повертає порожню склянку на місце, обертається до Закарі й каже:

— Ходімо рятувати його, Езро?

Передбачення і перекази: Дівчина й пір’їна

Жила собі принцеса, яка не захотіла вийти заміж за обраного для неї принца. Люди відмовилися від неї, і вона покинула королівство, виміняла свої прикраси та довге волосся на переправу до сусіднього, а потім наступного королівства, а тоді до країни, у якій не було короля, там і залишилася.

Вона добре шила, тож відкрила крамницю в містечку, де не було швачки. Ніхто не знав, що вона принцеса. Але в цьому місці не розпитували про те, ким ти був раніше.

— А на цій землі колись володарював король? — запитала якось принцеса свою найкращу клієнтку, літню жінку, яка жила тут багато років і тепер не могла штопати свої речі через поганий зір.

— О, так, — озвалася леді. — І досі володарює.

— Справді? — Ці слова здивували дівчину, бо вона ще ніколи такого не чула.

— Король Сов, — пояснила жінка. — Він живе на горі за озером. Він бачить майбутнє.

Дівчина зрозуміла, що літня леді жартує, адже на горі за озером нічого не було, крім дерев, снігу та вовків. Король, напевно, був дитячою казкою на ніч, на кшталт «Вершника нічного вітру» або «Беззоряного моря». Більше вона не запитувала про колишнього монарха.

За кілька років принцеса близько потоваришувала з ковалем, а ще трохи згодом вони побралися. Однієї глибокої ночі вона розповіла йому, що колись була принцесою, про замок, у якому виросла, про крихітних песиків, які спали на вишитих подушках, і про схожого на землерийку принца, за якого відмовилася виходити заміж.

Її коваль розреготався, бо не повірив дружині. Сказав, що їй слід було стати бардом, а не швачкою, і поцілував у вигин між талією та стегном, проте відтоді завжди називав дружину Принцесою.

У них народилася дитина — дівчинка з велетенськими очима й пронизливим плачем. Повитуха сказала, що ніколи їй ще не траплявся такий голосистий малюк. Дівчинка народилася в ніч, коли на небі не було місяця, і це був поганий знак.

За тиждень коваль помер.