Беззоряне море

Занадто нормально. Це бентежить, у голові паморочиться; напевно, коли вже побував у дивокраї, слід там і залишатися, адже в реальному світі більше нічого не буде таким, як раніше, після того іншого. У «післясвіті». Закарі замислюється, чи ці «можливо-студенти», «можливо-письменники», що клацають у своїх ноутбуках, повірили б йому, якби він розповів, що під їхніми ногами ховається підземна колекція книжок та історій. Не повірили б. Він сам не повірив би. Не певен, що повірив би. Єдине, що утримує його від того, щоб записати все це, — надзвичайна галюцинація в образі панни з рожевим волоссям, яка стоїть поряд. Поки Мірабель розглядає полицю з горнятками-термосами, хлопець тим часом вивчає її потилицю. У її проколотих вухах безліч срібних кульчиків-обручів. За вухом маленький рубець, певно, зо два з половиною сантиметри завдовжки. Біля голови вже відросло темно-каштанове коріння, схоже кольором на перуку, у якій вона була на вечірці, і Закарі спадає на думку, чи не була вона в образі самої себе. Намагається пригадати, чи бачив, як вона розмовляла з кимось. Чи взаємодіяла з кимось, окрім нього.

Він не міг вигадати так багато подробиць про людину. Уявні панни, мабуть, не можуть замовляти каву в «Старбаксі».

Яке полегшення відчуває він, коли дівчина за стійкою дивиться на Мірабель і запитує, чого вона бажає.

— «Зоряний пил» з медом і без пінки, ґранде, — каже вона, і Закарі вирішує, що недочув, але дівчина за касою клацає замовлення на екрані без жодного запитання. — І зелений матча-лате зі збираним молоком, тол.

— Ім’я?

— Зельда, — каже Мірабель.

Дівчина-касирка називає суму, і вона розплачується готівкою, а тоді кидає решту в бляшанку для чайових. Закарі йде з нею до іншого кінця стійки.

— Що це ти замовила? — перепитує він.

— Інформацію, — озивається Мірабель, але не заглиблюється в деталі. — Занадто мало людей користується перевагами таємного меню, ти колись це помічав?

— Я ходжу до незалежних кав’ярень, які пишуть свої самокритичні меню крейдою на дошці.

— Утім, у тебе було напоготові дуже особливе «старбаксівське» замовлення.

— Зельда, — вигукує бариста, ставлячи два паперові горнятка на стійку.

— Зельда — це на честь принцеси[37] чи Фіцджеральд?[38] — цікавиться хлопець, коли Мірабель забирає замовлення.

— Потроху від обох, — каже дівчина, віддаючи йому менше паперове горнятко. — Ходімо, ще попротистоїмо поезії.

Надворі вже сутеніє, стало ще холодніше. Закарі стискає паперове горнятко й ковтає занадто гарячу зелену піну.

— А що насправді ти замовила? — перепитує він, коли Мірабель рушає.

— По суті, це чай «Ерл Ґрей» із соєвим молоком, медом та ваніллю, — пояснює дівчина, підіймаючи вгору своє паперове горнятко. — Але замовила я його через це. — Вона підносить напій ще вище, щоб Закарі міг побачити шестизначний номер, написаний маркером на денці паперового горнятка, — «721 909».

— Що це означає? — не розуміє хлопець.

— Побачиш.

Поки вони доходять до наступного кварталу, денне світло згасає, залишаючи по собі надвечірнє сяйво.

— Звідки ти знаєш Доріана? — хоче дізнатися Закарі, намагаючись упорядкувати свої запитання. Йому б знадобився блокнот, щоб записувати деякі з них, адже вони так швидко залітають і вилітають з голови. Він знову сьорбає лате, яке швидко вистигає.

— Якось він намагався мене вбити, — озивається дівчина.

— Він намагався?.. — перепитує Закарі, коли Мірабель зупиняється посеред хідника.

— Ось ми й тут, — каже вона.

Закарі навіть не впізнав засаджену деревами вулицю. Будинок з вивіскою «Клуб колекціонерів» здається звичним, привітним і, можливо, трохи лиховісним, але це, ймовірно, обумовлено відсутністю людей у цьому кварталі.

— Допив? — запитує Мірабель, жестом вказуючи на його паперове горнятко.

Закарі відпиває останній ковток і простягає їй. Дівчина кладе обидва порожні горнятка у сніговий замет біля сходів.

— Тут неподалік є ще одне місце з назвою «Клуб колекціонерів», — зауважує вона, підходячи до дверей.

— Справді? — дивується Закарі, шкодуючи, що не розпитав Мірабель, чи є в неї бодай якийсь план.

— Вони збирають марки, — пояснює дівчина.

Вона натискає клямку, і хлопець дивується, коли двері відчиняють. У маленькому передпокої темно, лише на стіні поряд з невеликим екраном світиться червона лампочка. Сигналізація.

Мірабель набирає 7-2-1-9-0-9 на клавіатурі. Лампочка загорається зеленим.

Дівчина відчиняє другі двері.

У фоє тьмяно, лише фіолетове світло сочиться крізь високі вікна, заливаючи стрічки з круглими дверними ручками блідою блакиттю. Їх тут більше, ніж у спогадах Закарі.

Він хоче запитати, як Мірабель замовила код від сигналізації в «Старбаксі», а також що саме вона мала на увазі, коли казала: «Якось він намагався мене вбити», — але прикушує язика. Потім дівчина смикає одну зі стрічок з дверною ручкою, яка висіла на стелі високо вгорі, і відриває її. Ручка падає з брязкотом, зачіпаючи інші ручки, — навколо лунає какофонія низьких звуків, схожих на передзвін.

— Ти могла б натиснути на дзвінок, — зауважує Закарі.

— Якби я подзвонила, нас би не пустили, — відповідає вона.