Беззоряне море

Крізь головний біль він чує ніжну класичну музику. Мабуть, Вівальді. Де заховані колонки, Закарі не знає. А може, колонок тут нема, а музика долинає з-за стін кімнати. Чи Вівальді взагалі грає лише в його уяві — це музичні галюциногенні ускладнення після незначного ушкодження голови.

Хлопець не пам’ятає, що сталося чи як він узагалі опинився на цій синій оксамитовій вечері для одного, де навіть їжі немає.

— Бачу, ви знову приєдналися до нас, містере Роулінз. — Голос одночасно лунає з усіх кутків кімнати. Колонки. І камери.

Закарі шукає серед пульсації в голові якусь відповідь, намагаючись опанувати обличчя, щоб воно не видало, як він нервує.

— Мене змусили повірити, що тут пригощатимуть чаєм.

Відповіді немає. Закарі дивиться на порожній стілець. Він чує Вівальді, більше нічого. На Мангеттені в принципі не може бути так тихо. Хлопець замислюється, де Мірабель, чи не прив’язана вона до стільця в іншій кімнаті. Замислюється, чи Доріан ще живий. Це здається маловірогідним, тож розмірковувати про це не хочеться. Закарі відчуває страшенний голод, спрагу чи те і те водночас. Цікаво, котра година? Не треба було дослухатися до себе, бо голод береться тепер гризти його, як сверблячка, змагаючись за увагу до себе з пульсацією в голові. Кучерик волосся падає на обличчя, і хлопець намагається повернути його на місце креативними рухами голови, але той уперто не піддається, зачепившись за кутик тимчасових окулярів. Закарі замислюється, чи закінчила Кет плести його рейвенкловський шарф і чи побачить він ще колись дівчину, і скільки мине часу, перш ніж у кампусі хтось почне перейматися тим, куди він зник. Тиждень? Два? Більше? Кет подумає, що він вирішив на довше залишитись у Нью-Йорку, а решта нічого не помітить до початку занять. Такі вони, небезпеки квазіусамітненого життя. У цій будівлі, напевно, є наповнені лугом ванни.

Закарі саме палко дискутує зі своїм внутрішнім голосом (розмірковує над тим, чи знатиме його мама, дослухаючись до свого материнського інстинкту й дару передбачення, що він помер), коли двері зненацька відчиняються.

Учорашня дівчина, яка прикидалася тихенькою студенткою і любителькою плести на заняттях Кет, заходить зі срібною тацею і ставить її на стіл. Вона нічого не каже, навіть не дивиться на нього, а потім так само тихо виходить.

Закарі поглядає на тацю, не може дотягнутися до неї, адже його руки прив’язані до стільця.

На ній стоїть чайничок. Приземкуватий чавунний чайничок скоцюрбився на грілці зі свічкою, а поряд — два порожні керамічні горнятка без ручок.

Двері з іншого боку кімнати відчиняються, і Закарі не дивується, побачивши леді — полярного ведмедя, яка, однак, уже зняла шубу. Тепер вона вбрана в білий костюм і дуже нагадує Девіда Бові, якщо не зважати на сріблясте волосся та оливкову шкіру. У неї навіть очі різного кольору: одне темно-каре, а друге бентежно блакитне. Волосся зібране на потилиці, на вустах ідеальна й трохи страшна червона помада в ретро-стилі. Костюм доповнює краватка, зав’язана акуратним вузлом, на який Закарі ніколи не спромігся б, і ця деталь дратує його понад усе.

— Добрий вечір, містере Роулінз, — вітається вона, зупиняючись біля хлопця. Він навіть очікує, що йому дозволять не вставати. Жінка всміхається, і ця привітна усмішка могла б збадьорити, якби він був не в такому стані. — Нас так і не представили одне одному як годиться. Мене звуть Аллеґра Кавалло.

Вона тягнеться вперед і бере чайничок. Наповнює обидві чашки паруючим зеленим чаєм і повертає чайник на грілку.

— Ви правша? — цікавиться.

— Так, — непевно озивається Закарі.

Аллеґра дістає з піджака невеличкий ножик. Торкається його кінчиком мотузки на лівій руці Закарі.

— Якщо спробуєте відв’язати другу руку чи ще якось утекти, я вам її відріжу. — Вона притискає кінчик ножа до тильної частини його лівого зап’ястя, але не так сильно, щоб пролити кров. — Зрозуміло?

— Так.

Вона просуває ніж між мотузками та стільцем і двома легкими розрізами звільняє хлопцеву руку — шворка звивистими кільцями падає на підлогу.

Потім Аллеґра ховає ніж у кишеню й бере одне з горняток. Обходить стіл і сідає на стілець з іншого боку.

Закарі не ворушиться.

— Вам, напевно, хочеться пити, — каже Аллеґра. — Чай не отруєний, якщо ви очікуєте такої пасивної тактики. Ви помітите, що я наллю собі горнятко з цього самого чайника. — Жінка відпиває виразний ковток чаю і додає: — Він натуральний.

Закарі бере горнятко лівою рукою, а плече протестує проти цього, додаючи новий запис до переліку поранень. Він сьорбає чай. Трав’яний зелений, майже гіркий, та все-таки пити можна. На язику в хлопця лицар з розбитим серцем. Розбитими серцями. Голова болить. Серце болить. Щось болить. Закарі ставить горнятко на стіл.

Аллеґра спостерігає за ним з іншого боку столу з удаваною цікавістю, як дивляться на тигра в зоопарку або, ймовірніше, як тигр дивиться на туристів.

— Я вам не подобаюся, містере Роулінз? — цікавиться вона.

— Ви прив’язали мене до стільця.