Бібліотека душ

Але за межами табору теж було багато роботи. На Парш-провулку та взагалі у всьому Диявольському Акрі чекали порятунку зневолені дивні діти, проте імбрини наполягали, що звільняти їх повинні саме вони, разом з кількома дивними дорослими. Та, як виявилося, опору вони не зустріли взагалі: работорговці та інші перевертні повтікали з Акра одразу ж, як було переможено витворів. Дітей потрібно було зібрати й привести в безпечний будинок. Зрадників — розшукати і влаштувати їм трибунал. Але нам сказали, що все це не наш клопіт. Просто зараз нам потрібне було місце, де ми зможемо відновити сили, а також база, на якій почнеться реконструкція царства дивних. А в сповненій страху фортеці витворів ніхто з нас не хотів залишатись ані на хвилину довше, ніж це було необхідно.

Я запропонував піти в Бентамів будинок. Там була купа місця, ліжка, вигоди, лікар, що мешкав у самому домі, а ще Панконтуркон (хтозна, чи не згодився б він для чогось). Вирушили ми, коли надворі вже стрімко сутеніло. В одну витвірську вантажівку сіли ті, хто не міг ходити, а решта пішли пішки позаду. За невеличкою допомогою порожняка під мостом (він спершу переніс через прірву вантажівку, а потім і нас, групками по три людини). Дехто з малечі боявся порожняка, і їх треба було заспокоювати. Інші не могли дочекатися своєї черги й криком вимагали покатати їх іще раз. Я їм поступився. Мій контроль над порожняками вже став моєю другою натурою, і це дуже тішило, хай навіть і з гірким присмаком. Тепер, коли порожняки майже вимерли, мій дивацький талант видавався чимось непотрібним, принаймні такий його вияв. Але мене це цілком влаштовувало. Демонструвати свою владу я не хотів, та й тепер вона стала лише фокусом для вечірок. Я був би значно щасливішим, якби порожняків узагалі ніколи не існувало.

Повільною процесією ми брели через Диявольський Акр. Ті з нас, хто йшов пішки, оточили вантажівку, як платформу на параді, інші їхали на її даху й бамперах. Це все дуже нагадувало переможну ходу, і дивні жителі Акра висипали зі своїх домівок і халуп, щоб провести нас поглядами. Усі вони бачили, як упала вежа. І зрозуміли, що все тепер змінилося. Багато хто вітав нас оплесками. Деякі салютували. Інші ховалися в тіні, соромлячись того, що робили.

Біля дверей будинку Бентама нас зустріли Матінка Пилок і Рейналдо. Вони тепло привітали нас і сказали, що будинок повністю в нашому розпорядженні. Матінка Пилок негайно взялася лікувати поранених: вклала їх у ліжка, подбала про комфорт, посипала рани чарівним порошком. Вона запропонувала спершу зцілити мої синці й укуси на животі, але я сказав, що почекаю. У інших усе було значно гірше.

Я розповів їй, як використав її палець. Як він врятував мені життя й життя інших. Та вона лише плечима знизала й повернулася до роботи.

Але я не відставав.

— Ви заслуговуєте на медаль, — сказав я. — Не знаю, чи є медалі для дивних, але якщо є, то вам точно її дадуть.

Утім, ці мої слова, замість справити потрібний ефект, чомусь її збентежили. Вона здушено схлипнула і побігла геть.

— Я щось не те сказав? — спитав я в Рейналдо.

— Оце вже не знаю, — стривожено відказав той і подався за нею.

Приголомшений Нім блукав будинком. Він ніяк не міг повірити, що Бентам накоїв такого лиха.

— Це, певно, якась помилка, — знай твердив він. — Пан Бентам не міг нас так зрадити.

— Розплющ очі, — порадила йому Емма. — Твій бос був слизькою мерзотою.

Я вважав, що насправді все було трохи складніше, але розпочинати суперечку про неодновимірність Бентамового морального обличчя не хотів, бо це навряд чи допомогло б мені здобути велику популярність. Бентам не мусив віддавати той рецепт чи вступати в бійку зі своїм монстром-братом. Він зробив свідомий вибір. І зрештою добровільно пішов на смерть, аби врятувати всіх нас.

— Йому потрібен час, — сказав Шарон, показуючи на Німа. — Багато треба перетравити. Бентам багатьох із нас обдурив.

— Навіть тебе? — спитав я.

— Особливо мене. — Знизавши плечима, він похитав головою. Обличчя в нього було сумне-сумне і зніяковіле. — Він допоміг мені зіскочити з амброзії, позбутися від залежності, життя мені врятував. У ньому було й добро. Напевно, через це я закривав очі на все погане.

— Але в нього мусила бути довірена особа, — сказала Емма. — Такий собі посіпака. Ігор, як у Франкенштейна.

— Його помічник! — вигукнув я. — Його хтось бачив?

Усі похитали головами. Ми обшукали весь будинок, але права рука Бентама, чоловік із кам’яним обличчям, зник. Пані Сапсан зібрала всіх і попросила нас із Еммою детально його описати — на той випадок, якщо повернеться.

— Його слід вважати небезпечним, — сказала вона. — Якщо побачите його, не вступайте з ним у розмови. Одразу ж тікайте й повідомте імбрині.

— Повідомте імбрині, — пробурчав Єнох. — Невже вона не розуміє, що це ми їх урятували, а не навпаки?

Хоч як тихо він говорив, та пані Сапсан почула.

— Так, Єноху. Ви всі неймовірні. І помітно виросли. Але навіть над дорослими є старійшини, які краще знають, що до чого.

— Так, пані, — знітився він.