Бібліотека душ

Ні, правда — це не вихід. А що тоді? Я побачуся з ними, вони переконаються, що я живий-здоровий, я вигадаю якусь історію про туристичні принади Лондона, а потім скажу їм: їдьте додому без мене? Ха. Вони мене не відпустять. На місці нашої зустрічі в кущах чергуватимуть поліцейські. Люди в білих халатах із сітками завбільшки з Джейкоба. Мені доведеться втікати. Якщо я розкажу правду, то тільки гірше зроблю. А побачитися з ними й потім утекти — це ще більшого болю їм завдати. Але думка про те, що я більше ніколи не побачу батьків, ніколи не поїду додому… я не міг вмістити її в голові. Бо якщо вже бути до кінця чесним із собою, хай там як боляче думати про те, щоб покинути Емму, друзів і цей світ, але я хотів повернутися додому. Мої батьки та їхній світ уособлювали собою повернення до нормальності й передбачуваності — а після всього пережитого божевілля я дуже цього прагнув. Мені треба було певний час побути нормальним. Перевести дух. Не дуже довго.

Свій борг перед дивними й пані Сапсан я сплатив сповна. Я став одним з них. Але один з них — це не все, що в мене було в житті. Я ще був сином своїх батьків і сумував за ними, хай там вони й тисячу разів будуть неідеальними. Мені навіть у чомусь бракувало мого тупого нудного життя. Звісно, Емми мені потім не вистачатиме набагато сильніше, ніж усього цього. Але біда була в тому, що я забагато хотів. Я хотів жити обома життями. Мати подвійне громадянство. Бути дивним і дізнатися все-все про світ дивних людей, і бути з Еммою, і дослідити всі ті контури, які Бентам каталогізував у своєму Панконтурконі. Але також робити всі ті звичайні дурниці, до яких звикли нормальні підлітки, поки я ще до них належу. Отримати водійські права. Подружитися з кимось мого віку. Закінчити школу. А потім мені виповниться вісімнадцять і я зможу податися куди завгодно і в який завгодно час. Я зможу повернутися.

Ось у цьому й полягала головна правда: я не зміг би прожити до кінця життя в часовому контурі. Я не хотів довіку залишатися дивною дитиною. Та можливо, одного дня я міг стати дивним дорослим.

А може, якщо я буду вкрай обережним, то зрештою знайдеться спосіб отримати все.

— Я не хочу йти, — сказав я, — але думаю, що мені це необхідно. На якийсь час.

Еммине обличчя витягнулося.

— Ну то йди, — відказала вона.

Мене це зачепило. Вона навіть не спитала, що значить «на якийсь час».

— Я буду приходити, — швидко промовив я. — Коли завгодно зможу в гості прийти.

Теоретично то була правда. Тепер, коли загрозу з боку витворів було знищено, завжди, дасть птах, буде куди повертатися. Але уявити, щоб мої батьки в найближчому майбутньому схвалили поїздку до Великої Британії, мені особисто було важко. Я брехав сам собі, нам обом, і Емма це розуміла.

— Ні, — сказала вона. — Я цього не хочу.

У мене все обірвалося всередині.

— Що? — тихо спитав я. — Чому?

— Бо так робив Ейб. Щокілька років повертався. І щоразу виявлялося, що він став старшим, а я лишилася такою ж, як раніше. А потім він познайомився з жінкою й одружився…

— Я так не зроблю. Я кохаю тебе.

— Я знаю, — сказала вона й відвернулася. — Він теж кохав.

— Але ж ми не… з нами так не буде… — я наосліп шукав відповідних слів, але в думках була каша.

— Ні, буде. Ти ж знаєш, якби могла, я б пішла з тобою. Але я не можу, там я стрімко постарію. Тому мені доведеться просто чекати на тебе тут. Як комасі в бурштині. А ще раз я цього не переживу.

— Це ненадовго! Лише на кілька років. А потім я зможу робити все, що схочу. Можу кудись поїхати вчитися. Може, сюди, в Лондон!

— Може, — повторила вона. — Може. Але зараз ти даєш обіцянки, яких, імовірно, не виконаєш. А це дуже сильно ранить закоханих.

Серце калатало в грудях. Я був у відчаї, накочувала паніка. До біса все, не побачу більше батьків — то й не побачу. Нехай. Але Емму я втратити не міг.

— Я не подумав як слід, — сказав я. — Я не це мав на увазі. Я залишаюся.

— Ні, по-моєму, ти зараз чесний. Якщо ти зостанешся, то не будеш тут щасливим. І зрештою зненавидиш мене за це. А так буде ще гірше.

— Ні. Ні, я ніколи…

Але я вже розкрив карти, й забирати слова назад тепер було запізно.

— Ти повинен піти, — сказала вона. — У тебе є своє життя, є сім’я. Наші стосунки не могли тривати вічно.

Я сів на підлогу, відхилився спиною на стіну з пальт і дав їм себе поглинути. На кілька довгих секунд я вдав, ніби всього цього не відбувається, що мене тут нема, що весь мій світ вовняний, і чорний, і пахне нафталіном. А коли знову виринув на поверхню, щоб вдихнути повітря, Емма сиділа, схрестивши ноги по-турецькому, поряд зі мною.

— Я теж цього не хочу, — сказала вона. — Але, здається, я розумію, чому все має бути так. Тобі треба відбудувати свій світ, а мені — свій.

— Але він і мій теж.

— Це правда. — Вона замислилась на хвильку, потираючи підборіддя. — Це правда, і я дуже сподіваюся на те, що ти повертатимешся. Бо ти став для нас своїм, і без тебе наша сім’я вже не буде одним цілим. Але коли ти прийдеш знову, то ми з тобою зустрінемося просто як друзі.

Я над цим задумався. Друзі. Яке бліде й неживе слово.