Бібліотека душ

Якось я бачив у одному фотоальбомі пані Сапсан знімок такої атаки: витвори у примарних масках із контейнерами для дихання стояли в розслаблених позах й випускали в повітря хмари отруйного газу. Смертоносною речовина не була, але від неї горіли легені й горло, а все тіло пронизував жахливий біль. Розказували, що той газ паралізував імбрин і вони не могли виборсатися зі своєї пташиної форми.

— Коли вони нас оточили, — вів далі Едисон, — то влаштували допит на тему, де зараз пані Королик. Вони в її вежі все поперевертали догори дриґом… шукали мапи, щоденники, не знаю, що… А коли бідолашна Дідра хотіла їх зупинити, її застрелили.

Переді мною промайнуло видовжене обличчя емурафи: простакувате, з випнутими зубами, таке миле, — і в шлунку замлоїло. Якою треба бути людиною, щоб убити таке створіння?

— Господи, який жах, — промовив я.

— Жах, — без особливих емоцій погодилася Емма. — А дівчатка?

— Маленьку схопили витвори, — сказав Едисон. — А іншу… ну, там була бійка з кількома солдатами, вони стояли близько до краю урвища, і вона впала.

Я кліпнув очима.

— Що? — На якусь мить світ навколо став розмитим, та потім картинка знову почіткішала.

Емма вся напружилась, однак жоден м’яз не здригнувся на її обличчі.

— Тобто як це — впала? Далеко впала?

— Урвисько там круте. Тисяча футів, не менше[1]. — Його м’ясисті щоки поникли. — Мої співчуття.

Я важко опустився на підлогу. Емма залишилася стояти. Тільки кісточки пальців, що стискали поручень, побіліли.

— Ні, — твердо сказала вона. — Ні, такого не може бути. Може, вона вхопилася за щось, поки летіла. За гілку якусь чи за виступ…

Едисон уважно вивчав поглядом запльовану жуйкою підлогу.

— Це можливо.

— Чи дерева внизу пом’якшили її падіння й упіймали її, наче сітка! Вона вміє з ними розмовляти, ти ж знаєш.

— Так, — відповів він. — Сподіватися треба завжди.

Я спробував собі уявити, як це — коли тобі пом’якшує падіння гостра сосна. І не зміг. На моїх очах пломінчик надії, який запалила Емма, згас, вона відпустила поруччя й важко впала на сидіння поряд зі мною.

Мокрими від сліз очима вона глянула на Едисона.

— Співчуваю. Ти втратив подругу.

Він кивнув.

— І я тобі теж співчуваю.

— Якби з нами була пані Сапсан, нічого б цього не сталося, — прошепотіла Емма. Тихо похилила голову й розплакалася.

Я хотів її обійняти, але чомусь здавалося, що це буде втручанням у щось дуже особисте, ніби я хотів забрати цю мить собі, тоді як вона повністю належала тільки їй. Тож натомість я просто сидів та дивився на свої руки, і дозволив їй оплакувати втрачену подругу. Едисон відвернувся (думаю, з поваги), а ще тому, що поїзд знову гальмував, наближаючись до наступної зупинки.

Двері відчинилися. Едисон виставив голову у вікно, понюхав повітря на платформі, загарчав на людину, яка спробувала було поткнутися до нашого вагону, і повернувся до нас. А коли двері знову стулилися, Емма підвела голову й витерла з очей сльози.

Я взяв її за руку й потиснув.

— Ну як ти? — спитав я, а сам пошкодував, що на думку не спадає слів, кращих за ці.

— Мушу бути в порядку, правда? Заради тих, хто ще живий.

Хтось міг би подумати, що це занадто жорстко з її боку — отак запхати свій біль у коробку й відставити вбік. Але я досить добре знав Емму, щоб зрозуміти. У неї було серце завбільшки з цілу Францію, і тих небагатьох, кому пощастило бути для неї дорогими, вона любила кожним його клаптиком. Але розмір серця таїв у собі й загрозу. Якби вона дозволила йому все почувати, це б її знищило. Тож вона мала його тамувати, зацитькувати, змушувати мовчати. Щоб найсильніший біль відплив геть, до острова, що швидко сповнювався болю, острова, на який вона рано чи пізно вирушить, щоб оселитися там назавше.

— Розказуй далі, — попросила вона Едисона. — Що сталося з Клер?

— Витвори забрали її з собою. Заткнули кляпами обидва її роти й запхнули в мішок.

— Але ж вона була жива? — уточнив я.

— І кусалася. Станом на полудень учорашнього дня. Потім ми поховали Дідру на нашому маленькому кладовищі, і я, задерши хвоста, помчав до Лондона, щоб відшукати пані Королик і попередити вас усіх. Один з голубів пані Королик привів мене до її сховку, і я, звісно, зрадів, що ви прибули туди раніше за мене. Але витвори теж, на жаль. Їхній наступ уже розпочався, і я змушений був безпорадно споглядати, як вони вдерлися в будівлю, і… Що ж, решту ви знаєте. Я рушив слідом, коли вас повели до підземки. А коли стався той вибух, я уздрів нагоду вам допомогти і нею скористався.

— Спасибі тобі за це. — Я щойно збагнув, що ми досі ніяк не подякували йому за наш порятунок. — Якби ти не витяг нас звідти саме тієї миті…

— Так, але… не варто загострювати увагу на гіпотетичних неприємностях. Проте я сподівався, що у відповідь на мою галантність ви будете асистувати мені в порятунку пані Королик від витворів. Хоч як неймовірно це звучить. Бачте, вона для мене — все.

Вирвати з лап витворів він хотів пані Королик, а не нас. Але врятувати нас видалося йому реалістичнішим завданням, бо ми були далі від поїзда. Він поспіхом прийняв рішення і вхопив те, до чого зміг дотягтися.