Бібліотека душ

— Авжеж, ми допоможемо, — підтвердив я. — Хіба не це ми зараз робимо?

— Так, так, — погодився Едисон. — Але ви мусите розуміти, що, як імбрина, пані Королик становить для витворів значно більшу цінність, ніж дивні діти, а отже, звільнити її може бути набагато важче. Мене от що турбує. Якщо якимось дивом нам пощастить урятувати ваших друзів…

— Ану стривай, секундочку, — грубо перебив я. — Хто сказав, що вона більш…

— Ні, це правда, — не дала мені договорити Емма. — Її триматимуть під великим замком, тут нема питань. Але ми її не покинемо. Ми більше нікого й ніколи не покинемо. Даємо тобі обіцянку дивних.

Здавалося, пса ця відповідь цілком задовольнила.

— Дякую, — сказав Едисон. І тут же нашорошив вуха. Він застрибнув на сидіння, щоб виглянути у вікно, бо ми вже під’їжджали до наступної станції. — Сховайтеся, — наказав він, притискаючись до лавки. — Поблизу є вороги.

* * *

Витвори нас чекали. Краєм ока я помітив, що на платформі, серед пасажирів підземки, стоять двоє у поліцейській формі. Поки поїзд в’їжджав на станцію, вони вдивлялися в кожний вагон, сканували його очима. Ми поприсідали нижче рівня вікон, сподіваючись, що вони нас не помітять. Але я знав, що не пощастить. Той, що був з рацією, напевно, передав інформацію своїм напарникам; вони точно знали, що ми їдемо в цьому поїзді. І тепер необхідно було лише обшукати його.

Потяг зупинився, і у вагони почали заходити люди, хоча наш вони чомусь обминали. Я ризикнув виглянути у відчинені двері й побачив трохи далі на платформі одного з витворів. Він швидко крокував у наш бік і пожирав очима кожен вагон.

— Один іде сюди, — пробурмотів я. — Еммо, як там твій вогонь?

— От-от погасне, — відповіла вона.

Витвір невпинно наближався. Чотири вагони. Три.

— Тоді готуйся бігти.

Лишалося два вагони. Аж раптом м’який голос робота: «Обережно, двері зачиняються».

— Затримайте поїзд! — заволав витвір. Але двері вже зачинялися.

Він притьмом засунув у отвір між ними руку. Двері знову відскочили. Він зайшов у вагон — сусідній із нашим.

Я перевів погляд на двері, що з’єднували два наші вагони. Вони були заблоковані ланцюгом. І на тому спасибі. Зачинившись, стукнули двері, й поїзд рушив. Ми перемістили складаного на підлогу й щільно посідали коло нього на п’ятачку, якого не було видно з вагона, де їхав витвір.

— Що ми можемо зробити? — спитала Емма. — Тільки-но цей поїзд зупиниться, він припхається прямо сюди й побачить нас.

— А ми точно знаємо, що він витвір? — поцікавився Едисон.

— А коти ростуть на деревах? — відповіла Емма.

— У нашій півкулі — ні.

— Тоді знаємо не точно. Але що стосується витворів, то є одна давня приказка: не певен — припускай найгірше.

— Гаразд. Отже, так, — втрутився я. — Тієї ж секунди, як ці двері відчиняться, ми помчимо до виходу.

Едисон зітхнув.

— Знову втікати, — з презирством промовив він, мов гурман, якому запропонували на тарілці млявий шматок американського сиру. — Ну ніякої уяви. А може, спробуємо вибратися крадькома? Змішатися з натовпом? У цьому принаймні є артистизм. А тоді зможемо просто піти, з гідністю, ніким не помічені.

— Я ненавиджу втікати так само, як і всі, — відповів я. — Але ми з Еммою схожі на лісорубів-убивць із дев’ятнадцятого століття, а ти собака, який носить окуляри. Нас неодмінно помітять.

— Поки виробники не почнуть випускати контактні лінзи для собак, я мушу задовольнятися окулярами, — пробурчав Едисон.

— І де той порожняк, коли він так потрібен? — недбалим тоном промовила Емма.

— Поїзд переїхав, якщо нам пощастило, — сказав я. — І що ти мала на увазі?

— Тільки те, що раніше він ставав нам у пригоді.

— А ще раніше мало не прикінчив нас. Двічі! Ні, тричі! Не знаю, як я його контролював, але то була наполовину випадковість. А що буде тієї ж миті, коли в мене не вийде нічого йому наказати? Ми трупи, от що.

Емма відповіла не одразу. Кілька секунд вона уважно вивчала мене поглядом, а потім узяла за руку, вкриту кіркою бруду, і ніжно її поцілувала — один раз, потім другий.

— А це за що? — здивувався я.

— Ти справді не здогадуєшся?

— Про що?

— Який ти безмежно чудесний і дивовижний.

Едисон застогнав.

— Ти володієш приголомшливим талантом, — прошепотіла Емма. — Усе, що тобі треба, — трохи попрактикуватися.

— Можливо. Але коли в чомусь практикуєшся, то робиш помилки, а помилки в такому ділі будуть коштувати життя людям.

Емма стиснула мою руку.

— Нові навички найкраще відпрацьовувати, коли на тебе щось трохи тисне.

Я спробував усміхнутися, але вичавити з себе усмішку не зміг. Від думки про всю шкоду, яку я міг заподіяти, занадто сильно боліло серце. Це моє вміння було схоже на заряджений пістолет, з якого я не вмів стріляти. Чорт забирай, я навіть не знав, де в нього дуло, щоб відвести від себе. Краще його відкласти вбік, перш ніж він вибухне у мене в руках.

На протилежному боці вагона ми почули якийсь шум, і тієї ж миті, як підвели погляди, двері відчинилися. Вони не були заблоковані ланцюгом, тож до нашого вагона ввалилася парочка затягнутих у шкіру підлітків. Хлопець і дівчина либилися й передавали одне одному запалену цигарку.