Бібліотека душ

— Щось таке, щоб ми не так сильно боялися, — озвався Горацій.

— Відчуваю великий тиск, — трохи невпевнено промовив я. — Не знаю, чи це допоможе вам боятися менше, але я ось про що думав. Я вас знаю лише кілька тижнів, але відчуття таке, ніби минуло вже набагато більше часу. Таких класних друзів, як ви, в мене в житті не було. І дивно думати, що лише кілька місяців тому я був удома і навіть не підозрював про ваше існування. І в мене ще був дідо.

У коридорі пролунав шум, заговорили приглушені голоси, щось важке й металеве впустили на землю.

Я підвищив голос.

— Я за дідом сумую щодня, але один дуже розумний друг якось мені сказав, що все в житті стається не просто так. Якби я не втратив його, то ніколи б не знайшов вас. Тож я думаю, що втратив одну частину сім’ї, щоб відшукати іншу. Ну, словом, отакі в мене почуття до вас. Ви моя сім’я. Я наче один з вас.

— Ти і є один з нас, — уточнила Емма. — Ти належиш до нашої сім’ї.

— Ми любимо тебе, Джейкобе, — запевнила Оливка.

— Пане Портман, знати вас — це надзвичайна честь, — сказала пані Сапсан. — Ваш дідусь міг би вами дуже пишатися.

— Дякую, — розчулився і трохи збентежився я.

— Джейкобе? — озвався Горацій. — Можна я тобі щось дам?

— Авжеж, — кивнув я.

Решта наших, відчуваючи, що між нами має відбутися якась приватна розмова, зашепотілися.

Горацій підійшов до порожняка так близько, як тільки міг витримати, і, злегка тремтячи, простягнув складений квадрат тканини. Я потягнувся зі свого підвищення на спині в порожняка і взяв його.

— Це шарф, — пояснив Горацій. — Пані Сапсан контрабандою пронесла мені пару спиць, і я сплів його у своїй камері. Я вважаю, що це допомогло мені там не збожеволіти.

Подякувавши йому, я розгорнув шарф. Був він простим, в’язаним, із китицями по краях, але гарно зробленим, а куточок навіть було прикрашено моїми ініціалами. ЯП.

— Ого, Горацію, це ж…

— Нічого особливого. Якби в мене була моя книжка зі зразками, я міг би й краще зробити.

— Він надзвичайний, — сказав я. — Але звідки ти знав, що знову мене побачиш?

— Я бачив сон, — він сором’язливо усміхнувся. — Надінеш? Я знаю, що не холодно, але… на щастя?

— Авжеж, — і я незграбно зав’язав шарф на шиї.

— Ні, так він спаде. Дай я. — Він показав мені, як його скласти навпіл, потім зробив петлю на моїй шиї й просунув у неї шарф, а потім зав’язав досконалим вузлом на шиї так, щоб вільні кінці акуратно звисали на груди. Не зовсім бойовий обладунок, але й зашкодити не могло.

До нас непомітно підійшла Емма.

— А тобі коли-небудь сниться щось, окрім чоловічої моди? — спитала вона в Горація. — Наприклад, де може переховуватися Коул?

Горацій похитав головою і вже зібрався було відповісти:

— Ні, але мені наснився фантастичний сон про поштові марки… — але більше сказати не встиг, бо в коридорі зашуміло: неначе великий сміттєвоз, несучись на швидкості звуку, врізався в стіну. І нас трусонуло до самісіньких кісток. Величезні бункерні двері в кінці кімнати розчахнуло вибухом, завіси й шматки шрапнелі врізалися в стіну навпроти. (На щастя, у них на шляху ніхто не стояв.) Поки розвіювався дим, усі поволі розгиналися і вставали з землі. А тоді, крізь дзвін у вухах, я почув голос із гучномовців:

— Нехай хлопець виходить сам, і ніхто не постраждає!

— Чомусь я їм не вірю, — сказала Емма.

— Бо їм не можна вірити, — озвався Горацій.

— Пане Портман, навіть не думайте про це, — попередила пані Сапсан.

— Я й не думав, — запевнив я. — Усі готові?

Бурмотіння згоди. Я розставив порожніх по обидва боки від дверей. Їхні велетенські пащеки порозтулялися, язики були напоготові. Та щойно я зібрався розпочати раптову атаку, з гучномовця в коридорі пролунав Коулів голос: «Вони контролюють порожняків! Солдати, назад! Оборонні позиції!»

— А щоб його чорти взяли! — спересердя вигукнула Емма.

Коридор сповнився тупотом чобіт — вояки відступали. Раптової атаки не вийшло.

— Не має значення, — сказав я. — Коли в тебе в розпорядженні дванадцятеро порожняків, раптовість відходить на другий план.

Настав час використати мою таємну зброю. Замість наростання напруги перед кидком я почувався зовсім інакше — свідомість заспокоїлася і рівномірно розподілилася між порожняками. Поки ми з друзями трималися позаду, істоти скупчилися біля понівечених вибухом дверей і стали вискакувати в коридор із роззявленими пащами. Їхні невидимі тіла пробурювали тунелі в димному тумані. Витвори стріляли в них, спалахували дула їхніх пістолетів, витвори відступали. У відкритому дверному проході свистіли кулі, залітали в кімнату, де укрилися ми з друзями, врізалися в стіну позаду нас.

— Кажи, коли! — прокричала Емма. — Підемо за твоєю командою!

Перебуваючи свідомістю в дванадцятьох місцях одночасно, я не міг відповісти англійською ні слова. Я був ними, тими порожняками в коридорі, і мою власну плоть жалила кожна куля, що розривала їхню.