Бібліотека душ

Уголос я цього не промовив, насправді навіть не подумав про це. Те відчуття нагадувало дію, та тільки виконував її не я, а вони. Одинадцятеро порожніх з досконалою синхронністю звелися переді мною на ноги. Це, звісно, було дивовижно, та все ж я відчував, як тілом розливається глибинний спокій. Я навіть не підозрював за собою здатність аж так розслабитися. Ми всі разом виконали щось подібне до вимикання мозку, а потім увімкнули себе всі одночасно — відбулося колективне перезавантаження, і після цього запанувала така гармонія, що я зміг скористатися підсвідомим джерелом своєї сили і з’єднатися зі свідомостями порожняків якраз тоді, коли захисні механізми їхньої психіки не діяли.

Тож тепер вони були моїми. Маріонетками, яких я міг контролювати, смикаючи за невидимі мотузочки. Але що я міг собі дозволити? До якої межі? Скількох я міг контролювати одночасно й зокрема?

Щоб це з’ясувати, я почав гру.

Порожняка, що був у кімнаті нагорі, я змусив лягти.

Він підкорився.

(Вони всі були чоловічої статі, як я зрозумів.)

Я наказав тим, що стояли переді мною, підстрибнути.

Вони підстрибнули.

Тепер вони розділилися на дві окремі групи — одинокий порожняк угорі й ті, що були переді мною. Я спробував контролювати кожного окремо, так, щоб один підняв руку, але решта цього не повторювали. Це трохи нагадувало спроби поворухнути одним пальцем на нозі — важко, але нічого неможливого нема. І вже зовсім скоро я збагнув, що до чого. Що менше свідомих зусиль я докладав, то легше в мене виходило. Найприродніше вдавалося керувати порожняками, коли я просто уявляв ту дію, яку вони мали виконати.

Я відправив їх у тунель, до кістяних кучугур, змусив язиками підіймати кістки й перекидати один одному: спершу одного, потім двох, потім трьох і чотирьох, нагромаджуючи дію за дією, аж поки не дійшов так до шести. І лише коли я примусив горішнього порожняка підвестися й пострибати, ті, що перекидалися кістками, стали промазувати.

Навряд чи буде занадто нескромним сказати, що я досягнув у цьому неабиякого успіху. Керувати порожняками тепер виходило природно. Я вже бачив, що трохи практики — і я стану в цьому ділі справжнім майстром. Я міг би зіграти баскетбольний матч із двома командами порожняків. Я міг змусити їх станцювати всі партії «Лебединого озера». Але часу для практики не лишалося, тож треба було задовольнитися цим. Я зібрав їх довкола себе, наказав найдужчому підняти мене язиком і посадити собі на загривок, і так моє маленьке монстряче військо жолобом полізло догори, в кімнату.

* * *

У засміченій кімнаті горіли лампочки під стелею, і в їхньому різкому світлі я побачив, що тут залишилися тільки манекени й моделі, а всіх імбрин забрали. Скляні двері, що вели в Коулову оглядову кімнату, були зачинені. Наказавши всім порожнякам (крім того, на якому їхав) триматися позаду, я підійшов до дверей сам і погукав своїх друзів. Цього разу своїм голосом, своєю мовою.

— Це я! Джейкоб!

Вони всі підбігли до дверей. Еммине обличчя з’явилося в оточенні інших.

— Джейкоб! — Товсте скло приглушувало її голос. — Ти живий! — Але поки вона мене роздивлялася, обличчя в неї поволі видовжувалося, наче вона не розуміла, що перед собою бачить. Оскільки я їхав на шиї в порожняка, то Еммі здавалося, ніби я ширяю в повітрі.

— Усе гаразд, — запевнив її я. — Я осідлав порожняка! — і я поплескав його по плечі, щоб довести, що піді мною є істота з твердої плоті. — Він у мене повністю під контролем. І ці теж.

Я вивів одинадцятьох порожняків наперед і змусив погупати ногами, щоб виявити себе. У моїх друзів аж повідвисали щелепи.

— Джейкобе, невже це справді ти? — не вірила своїм очам Оливка.

— А як це ти їх контролюєш? — спитав Єнох.

— У тебе на сорочці кров! — вигукнула Бронвін.

Вони прочинили скляні двері — зовсім трохи, тільки щоб можна було розмовляти. Я розповів, як утрапив у порожнячу яму, як мене мало не перекусили навпіл, про порошок і сон, і про те, як прокинувся, а дванадцятеро монстрів — під моєю владою. Щоб показати більше, я наказав порожнякам підняти Воррена, тобто те крісло, до якого він був прив’язаний, і поперекидати його трішки. Стілець тільки мелькав у повітрі, й так тривало, поки діти не розвеселилися, а Воррен застогнав так, наче його от-от знудить. Зрештою я наказав поставити його на підлогу.

— Якби я не бачив на власні очі, то нізащо б не повірив, — заявив Єнох. — У житті б не повірив, хай би навіть і мільйон років минув.

— Ти такий надзвичайний, — почув я тихий голосочок. І побачив Клер.

— Дай я на тебе подивлюся! — Я рушив до дверей, та коли підійшов, вона сахнулася. Так, їх вразили мої здібності, але подолати природний жах дивного перед порожняком — справа не з легких. Та й сморід навряд чи був у цьому дуже помічним.

— Ви в безпеці, — запевнив я. — Даю слово.

До дверей підійшла Оливка.

— А я не боюся.

— Я теж, — сказала Емма, — і піду перша.

Переступивши через поріг, вона вийшла в кімнату, щоб зустріти мене. Я змусив порожняка стати на коліна, нахилився вбік і незграбно пригорнув до себе Емму.