Бібліотека душ

Ми пробігли повз трьох, чотирьох інших імбрин (усі вони, зв’язані, борсалися, силкуючись звільнитися від пут), і лише тоді я нарешті його побачив.

Я різко загальмував, й мені забракло повітря. Порожняк був такий величезний, що голова пішла обертом. Гігант, на кілька голів вищий за того, якого я приручив; попри згорбленість, його череп майже черкав по стелі. Нас від нього відділяло двадцять футів. Язики з розверстих щелеп загрібали повітря. За кілька кроків попереду Емма спіткнулася й рукою показала на щось, освітлюючи.

— Он там! Дивись!

Вона, звісно, побачила не порожняка, а те, до чого він прямував: жінку, що висіла догори ногами, як шмат яловичини, й звивалася, а чорна спідниця опустилася їй на голову. Та навіть у такому вигляді, навіть у темряві я її впізнав. Пані Королик.

Поряд із нею висів Едисон. Вони борсалися, з кляпами в ротах, і порожняк уже був за кілька кроків од них, простягав язики, обвивав їх довкола плечей пані Королик, підтягував її до своїх щелеп.

— СТІЙ! — заволав я, спочатку рідною мовою, а потім рипучими словами мови, яку порожняк міг зрозуміти. І кричав я знову і знову, аж поки він не спинився — але не тому, що підкорився мені. Просто я раптово став для нього значно цікавішою жертвою.

Він відпустив імбрину, і вона, як маятник, гойднулася в протилежний бік. Язики порожняка розвернулися до мене.

— Відріж мотузку пані Королик, поки я відволікатиму порожняка, — сказав я Еммі.

Безперестанку розмовляючи з порожняком, сподіваючись відвернути його увагу від пані Королик і натомість сфокусувати її на собі, я відійшов убік.

— Закрий рота. Сядь. Лягай.

Я рухався, і потвора відвернулася від пані Королик, — хороший, хороший, — а коли я позадкував, вона рушила вперед.

Так. Гаразд. І що далі?

Я засунув руки в кишені. В одній лежали залишки пальця Матінки Пилок. А в другій був секрет — пляшечка амбро, яку я потайки від Емми, коли вона дивилася в інший бік, прихопив у іншій залі. Я взяв її в момент невпевненості в собі. На випадок, якщо я самотужки не впораюся. Якщо знадобиться стимул.

— Сядь, — сказав я. — Спинися.

Порожняк ляснув у мій бік язиком. Я рвучко присів за манекеном, і язик, немов ласо, захопив його, підняв у повітря й жбурнув об стіну, де той розлетівся на друзки.

Від другого язика я теж ухилився. І боляче вдарився гомілкою об перевернуте крісло. Язик шмагнув порожню підлогу в тому місці, де щойно був я. Поки що порожняк зі мною бавився, але зовсім скоро йому захочеться вбивати. Треба було терміново щось робити, і варіантів було тільки два.

Пляшечка чи палець.

Запанувати над цим порожняком без підсилення здібностей, яке давала пляшечка амбро, я б не зміг у жодному разі. Розтертий палець Матінки Пилок я б не зміг розпорошити в повітрі далеко від себе, а маску я загубив. Якби я спробував ним скористатися, то лише заснув би сам, а це було навіть гірше, ніж не зробити нічого.

Коли в землю позаду мене врізався інший язик, я ковзнув під стіл і витяг з кишені пляшечку. Руками, що сильно тремтіли, я намагався витягти корок. Ким я після цього стану: героєм чи рабом? Чи одна пляшечка зробить мене наркоманом на все життя? І що гірше: бути наркоманом і рабом чи бути мертвим у шлунку цього монстра?

Стіл полетів геть, і я залишився незахищеним. Скочив на ноги.

— Стiй, стiй! — заволав я, відступаючи маленькими стрибками, а порожнякові язики цілилися в мене й лише на якісь дюйми промазували.

Спиною я вперся в стіну. Відступати далі не було куди.

Я прийняв удар в живіт, а потім язик, що по мені шваркнув, обвився довкола моєї шиї. Треба було бігти, але я стояв, приголомшений, склавшись навпіл, не дихаючи, бо порожняк вибив з мене дух. І тут я почув сердите гарчання — не від порожняка, та рішучий лункий гавкіт.

Едисон.

Раптом язик, що тягнувся до моєї шиї, напружився, неначе від болю, і шугнув назад через усю кімнату. Пес, маленький хоробрий боксер, укусив порожняка. Із гарчанням і дзявкотом він вступив у бій з невидимою істотою, що була удвадцятеро більшою за нього.

Я сповз на підлогу спиною по стіні й відчув, як легені знову наповнюються повітрям. Мною опанувала рішучість, і я підніс пляшечку догори. Переконаний, що без неї не маю жодних шансів. Витяг корок, підняв флакончик вище рівня очей і відхилив назад голову.

Та почув своє ім’я.

— Джейкобе, — тихо покликав хтось із темряви, за кілька кроків од мене.

Я розвернувся на звук голосу і побачив, що на підлозі, серед безладно накиданих на купу частин тіла, лежить пані Сапсан. Уся в синцях, зв’язана, намагаючись говорити крізь дурман від болю чи наркотиків, та все одно поряд. Вона дивилася на мене пронизливим поглядом зелених очей.

— Не треба, — тихо сказала вона. — Не роби цього. — Її голос було ледве чути, він ледве пробивався до моїх вух.

— Пані Сапсан!

Я опустив флакончик, закоркував його й навкарачки поліз туди, де лежала вона. Моя друга мати, свята серед дивних. На підлозі, поранена. Імовірно, вона помирала.

— Будь ласка, скажіть, що з вами все гаразд, — попросив я.

— Поклади це, — відповіла вона. — Тобі воно не потрібне.

— Ні, потрібне. Я не такий, як він.