Бібліотека душ

— Виходь сам, а потім звільняй інших! — гукнув йому я.

— А потім залишайтеся тут, поки ми по вас не повернемося, — додала Емма.

— Е ні! — похитав головою Г’ю. — Ми з вами!

Часу на суперечки не було, але, правду кажучи, мені аж відлягло на душі, коли я це почув. Ми так довго боролися самі, без будь-якої підтримки, що тепер я всі обіцянки допомогти сприймав з радістю.

Ми з Еммою насилу відчинили великі й важкі, мов у бункері, двері, ще раз подивилися на друзів і прослизнули всередину.

* * *

На протилежному боці дверей виявилася довга прямокутна зала, обставлена простими меблями й освітлювана зеленкавими лампами денного світла під стелею. Кімната справляла щонайкраще враження й скидалася на кабінет, але обдурити мене було не так легко. Стіну було обкладено губчастим звукоізоляційним матеріалом. Товстелезні двері могли витримати ядерний вибух. То був не кабінет.

Ми чули, що на дальньому кінці зали хтось ворушиться, але побачити щось заважала масивна шафа-картотека. Я торкнувся Емминої руки й кивнув — ходімо. Ми стали тихо просуватися вперед, сподіваючись непомітно підкрастися до того, хто був у цій залі разом з нами.

Я мигцем помітив край білого халата й лисувату голову чоловіка. Точно не імбрина. Невже він не чув, як відчинилися двері? Ні, не чув, і я зрозумів, чому: він слухав музику. Жіночий голос виспівував м’яку звабливу рок-пісню, стару, я вже колись її чув, але назву забув. Так дивно, так не до речі почути її тут, зараз.

Ми скрадалися вперед. Пісня звучала якраз на такій гучності, щоб заглушити звук наших кроків, коли ми проминали столи, захаращені паперами й картами. На стелажі, прикріпленому до стіни, містилися сотні скляних лабораторних посудин, а всередині виблискувала чорна поцяткована сріблом рідина. Трохи затримавшись коло них, я побачив, що на кожній мензурці є наклейка, на якій дрібним шрифтом надруковано імена жертв, чиї душі містилися всередині.

Визирнувши з-за картотеки, ми побачили чоловіка в лабораторному халаті, що сидів за столом спиною до нас і шурхотів паперами.

А довкола нього була анатомічна виставка з нічних жахіть. Рука, з якої здерли шкіру й оголили м’язи. Хребет, повішений на стіну, мов трофей. Кілька знекровлених органів, розкиданих по письмовому столі, як загублені шматки пазла. Чоловік щось писав і кивав, мугикаючи в такт пісеньці, — щось про кохання, щось про дива.

Ми обійшли шафу й рушили до нього. Я згадав, де востаннє чув цю пісню: у стоматолога, коли металевий гачок копирсався в м’якій рожевій плоті моїх ясен.

«З тобою кохання — це весело».

Тепер нас від нього відділяло лише кілька ярдів. Емма простягнула руку, готова її запалити. Але буквально за секунду до того, як ми опинилися в межах досяжності, він до нас заговорив.

— Привіт-привіт. А я вас чекав.

Вкрадливий слизький голос, якого я ніколи не забуду. Коул.

Емма викликала полум’я, що з виляском батога вистрілило з її долонь.

— Кажи, де імбрини, і я, може, збережу тобі життя!

Чоловік налякано крутнувся в кріслі. Те, що ми побачили, і нас перелякало не на жарт: нижче широко розплющених очей обличчя в нього було руїною розплавленої плоті. Це був не Коул і навіть не витвір, та й говорити він ніяк не міг. Губи в цього чоловіка зрослися. У двох руках він тримав механічний олівець і маленький пульт дистанційного керування. На халаті в нього був бейджик.

Воррен.

— Ой, ви ж не зробите боляче старенькому Ворренові? — знову Коулів голос, звідти ж, звідки й музика: з гучномовця у стіні. — Хоча можете робити, мені байдуже. Це всього-на-всього мій інтерн.

Воррен втиснувся в поворотне крісло, перелякано зиркаючи на полум’я в Емминій долоні.

— Де ти? — роззираючись, закричала вона.

— Про це не думайте! — через гучномовець сказав Коул. — Зараз важливо тільки те, що ви прийшли до мене в гості. Я щасливий! Це ж набагато простіше, ніж полювати на вас по всіх усюдах.

— До нас на підмогу йде ціла армія дивних! — блефуючи, викрикнула Емма. — Юрба біля ваших воріт — це лише кінчик списа. Кажи нам, де імбрини, і тоді ми, так уже й бути, домовимося про мирне вирішення!

— Армія! — розсміявся Коул. — У Лондоні боєздатних дивних і на пожежну бригаду не назбирається, не кажучи вже про армію. А що стосується ваших жалюгідних імбрин, залиште свої порожні погрози собі. Я радо вам покажу, де вони. Воррене, допоможеш мені?

Воррен натиснув на кнопку пульта дистанційного керування, який тримав у руці, й з гучним шерехом у бічній стіні від’їхала панель. За нею виявилася друга стіна, з товстого скла, що відкривалося у простору кімнату, яка потопала в мороці.

Ми попритискалися обличчями до скла й затулилися долонями з боків, щоб краще роздивитися, що всередині. Перед нашими очима поволі увиразнювався простір, схожий на покинутий підвал, захаращений меблями. На стінах були важкі драпірування, і повсюди проглядали обриси людей, що застигли в неприродних позах. Багато з них, як і запчастини на Ворреновому письмовому столі, здавалося, були без шкіри.

О Господи, що він з ними зробив…

Мій погляд метався темним приміщенням, серце калатало.