Бібліотека душ

Підвівся й пішов донизу сходами. Помітив він мене, звісно, одразу, але не встиг ще добре роздивитися, як я заговорив. Голосно і владно в нього запитав:

— Ви не чули сигналу тривоги? Чому ви не надворі, де всі повинні захищати мур?

На той час, коли до нього дійшло, що я не та людина, чиїм наказам він повинен підкорюватись, я був уже на підлозі; а коли він потягнувся до пістолета, я вже подолав половину відстані, що нас розділяла, кулею несучись на нього, наче квотербек в американському футболі. Я врізався в нього плечем тієї ж миті, як він натиснув на гачок. Прогримів постріл, куля зрикошетила десь у мене за спиною. Ми розтягнулися на землі. Я зробив одну помилку: спробував завадити йому вистрелити ще раз, одночасно намагаючись «показати палець» (тепер він був у мене, схований глибоко в правій кишені). Для того, щоб виконати обидва ці трюки, в мене не вистачило кінцівок, тож вартовий скинув мене з себе на землю і встав. Я точно знаю, що там би мені настав і каюк, якби він не побачив тієї миті Емму, яка щодуху летіла до нього, і розвернувся, щоб у неї вистрелити.

Він випустив кулю, але вона полетіла занадто високо, і це дало мені якраз ту необхідну перевагу, щоб зіп’ястися на ноги й знову на нього кинутися. Я обхопив його обома руками, й ми полетіли через увесь коридор — вартовий гепнувся спиною об ґрати однієї з камер. Він ударив мене — сильно, в обличчя, ліктем, я крутнувся і впав. Отоді він і навів на мене пістолет, і ми з Еммою обоє були надто далеко, щоб йому завадити.

Та раптом із темряви камери крізь ґрати вистромилася пара дужих рук і вхопила вартового за волосся. Його голова відкинулась назад і лунко, наче об дзвін, вдарилася в ґрати.

Обм’якнувши, вартовий сповз на підлогу. З темряви камери вийшла наперед Бронвін. Вона притислася обличчям до ґрат і всміхнулася нам.

— Пане Джейкобе! Панно Еммо!

Ніколи в житті я ще так не радів, когось побачивши. Її великі добрі очі, її міцне підборіддя, пряме м’яке волосся — то була Бронвін! Як могли, ми обійнялися крізь ґрати, відчуваючи таку радість і полегкість, що забелькотіли: «Бронвін, Бронвін», а Емма охнула:

— Це справді ти?

— Панно, а це справді ви? — спитала Бронвін. — Ми молилися і надіялися, і, ох, я так хвилювалася, що вас могли схопити витвори…

Бронвін так міцно притискала нас до себе крізь ґрати, що я злякався — раптом зараз мене розчавить? Ґрати були товстенні, як цегла, й виготовлені з чогось міцнішого, ніж залізо, і я зрозумів, що це єдина причина, чому Бронвін досі не вирвалася з камери.

— Не можу… дихати, — простогнала Емма, і Бронвін, перепросивши, нас відпустила.

Тепер, коли я міг її гарненько роздивитися, в очі впадав синець на щоці у Бронвін і темна пляма на блузці, що могла бути кров’ю.

— Що вони з тобою зробили? — спитав я.

— Нічого страшного. Хоча погрожували.

— А решта? — раптом запанікувала Емма. — Де всі наші?

— Тут! — пролунав голос десь із глибин коридору. — Я тут! — вигукнув інший.

Отоді ми й побачили обличчя наших друзів, що попритискалися до ґрат камер уздовж коридору. То були вони: Горацій та Єнох, Г’ю та Клер, Оливка, що з розкритим ротом дивилася на нас крізь ґрати своєї камери, притулившись спиною до стелі, під якою висіла в повітрі. Усі були там, усі дихали й жили, крім бідолашної Фіони, яка загубилася, коли впала з кручі у звіринці пані Королик. Але оплакувати її було розкішшю, якої ми поки що дозволити собі не могли.

— О, слава птахам, чудодійним клятим птахам! — вигукнула Емма й підбігла до Оливчиної камери, щоб узяти дівчинку за руку. — Ви уявити собі не можете, як ми хвилювалися!

— Та навіть наполовину не так сильно, як ми, — озвався десь далі по коридору Г’ю.

— А я їм казала, що ви нас визволите! — давлячись слізьми, промовила Оливка. — Я казала їм і казала, але Єнох мене обзивав пришелепою, якщо я так думаю…

— Та забудь, вони ж прийшли! — вигукнув Єнох. — Де вас носило?

— Але як, в ім’я Перплексуса, ви нас розшукали? — спитав Мілард. Він був єдиний, кого витвори вбрали в тюремну робу — смугастий костюм робив його видимим.

— Ми вам усе-усе розкажемо, — запевнила Емма, — але спочатку треба знайти імбрин і всім разом вибратися звідси.

— Вони далі по коридору, — сказав Г’ю. — За великими дверима.

У кінці коридору виднілися велетенські металеві двері. На вигляд вони були такі солідні, наче за ними крилося банківське сховище чи сидів ув’язнений порожняк.

— Вам знадобиться ключ, — і Бронвін показала на низку, що висіла у непритомного наглядача на поясі. — Великий золотистий. Я за ним спостерігала!

Я підповз до вартового й зірвав з його пояса ключі. А потім підвівся, та так і застиг із ними в руках; мій погляд із дверей камери перебігав на Емму й назад.

— Швидше, давай випускай нас! — нетерпеливився Єнох.

— Яким ключем? — спитав я. На низці їх висіли дюжини, і всі, крім великого золотистого, були однакові.

Еммине обличчя витягнулося.

— О, ні.

Сюди от-от мали нагрянути інші вартові, а на те, щоб відімкнути кожну камеру, підуть дорогоцінні хвилини. Тож ми підбігли до кінця коридору, відімкнули двері й передали ключі Г’ю, чия камера була найближчою.