Бібліотека душ

Стіни і стеля в кімнаті, до якої ми потрапили, були круглі. Виявилося, що ми всередині велетенської дренажної труби, ще до кінця не змонтованої, тридцять футів завширшки. І ми там були не самі. На тому місці, де труба закінчувалася і розливалося дощове денне світло, на довгих ремонтних козлах сиділи з десяток чоловіків і ошелешено на нас витріщалися. Своїм вторгненням ми перебили їм обід.

— Ви як сюди потрапили? — закричав один.

— Та це ж малі, — заспокоїв його інший. — Слухайте-но, це вам не дитячий майданчик!

То були американці. Здавалося, вони геть не розуміють, звідки ми взялися. Але відповісти ми не наважилися, зі страху, що почують витвори в коридорі, а ще я переживав, що крики робітників теж приваблять їхню увагу.

— Той палець у тебе? — пошепки спитав я в Емми. — Здається, саме час його випробувати.

Тож ми показали їм палець. Тобто начепили протипилові маски (вологі після струмка, однак досі придатні), Емма розтерла крихітний шматочок пальця Матінки Пилок, і ми рушили вздовж труби до чоловіків та спробували кинути в них порошком. Спочатку Емма спробувала здмухнути його з долоні, складеної ківшиком, але порох лише здійнявся понад нашими головами, і від нього в мене защипало та трохи заніміло обличчя. Потім я спробував його кинути, але це взагалі не мало жодного ефекту. Скидалося на те, що цей порошок — погана зброя для нападу. На той момент робітникам уже почав уриватися терпець, і один зістрибнув з козел, щоб витягти нас із труби силоміць. Емма миттю сховала палець і розпалила рукою вогонь. Її полум’я підпалило порох, що завис був у повітрі, й зі звуком «пуф!» він зайнявся, враз перетворюючись на дим.

— Ого! — промовив чоловік. Він зайшовся кашлем і майже одразу, міцно заснувши, повалився на землю. Декілька його друзів підбігли допомогти, але теж полягли поряд із ним на землю жертвами хмари анестезійного диму.

Робітники, які ще не поснули, були налякані, сердиті й розкричалися на нас. Тож, перш ніж ситуація перейде на інший виток, ми помчали назад до дверей. Я перевірив, чи горизонт чистий, і ми вислизнули в коридор.

Коли я зачинив позаду нас двері, звук чоловічих голосів повністю стих, так, неначе двері не просто відокремили їх всередині, а якось вимкнули.

Ми трохи пробігли, а потім зупинилися й стали наслухати: чи не долинуть кроки. Потім бігли, зупинялися й слухали, по спіралі спускаючись униз уривками просування й дослухання. Ще двічі ми чули, що наближаються люди, й притьмом ховалися за дверима. Одні відчинялися в паркі джунглі, наповнені лункими вересками мавп; за іншими була кімната зі стінами з невипаленої цегли, а далі починалась утрамбована земля й громаддя гір, що невиразно вимальовувалися на тлі.

Підлога вирівнялася, й коридор став прямим. За останнім поворотом нас чекали подвійні двері, а за ними сяяло денне світло.

— А хіба тут не повинно бути більше охоронців? — знервовано спитав я.

Знизавши плечима, Емма кивком показала на двері, які видавалися єдиним виходом з вежі. Я вже збирався їх штовхнути, коли почув знадвору голоси. Якийсь чоловік розповідав анекдот. Усе, що я чув, — жебоніння його голосу, не слова, але то явно був анекдот, бо, коли він договорив, люди вибухнули сміхом.

— Твоя охорона, — промовила Емма тоном офіціанта, що пропонує вишукану страву.

Ми могли або чекати й сподіватися, що вони десь подінуться, або відчинити двері й зустрітися з ними лицем до лиця. Останній варіант був відважнішим і швидшим, тож я прикликав Нового Джейкоба і сказав йому, що ми зараз розчахнемо двері й будемо битися, і щоб він, коли його ласка, не обговорював цього зі Старим Джейкобом, бо той неминуче скиглитиме й опиратиметься. Але на той час, коли я все владнав, Емма вже діяла.

Мовчки й спритно вона відчинила одну стулку поворотних дверей. Перед нами низкою вишикувалися п’ятеро витворів у різномастих уніформах, і у всіх на поясах теліпалася поліцейська табельна зброя. Вони стояли в розслаблених позах і дивилися в протилежний од нас бік. Ніхто не помітив, що двері відчинилися. Перед ними лежало подвір’я, оточене приземкуватими баракоподібними будівлями, а віддалік здіймалася догори фортечна стіна. Я вказав пальцем на мізинець, захований у Емминій кишені, — сон, губами промовив я, маючи на увазі, що треба цих витворів зробити непритомними, а потім затягнути їх у вежу, бо це здавалося найбільш доцільним з практичного погляду. Вона зрозуміла, причинила двері лише наполовину й почала викопувати з кишені палець. А я потягнувся до протипилових масок, які запхав був за пояс.

І тут над фортечним муром удалині пролетіла якась полум’яна маса. Вона описала елегантну дугу і жвакнула посеред двору, плюючись навсібіч краплями вогню. Вартові забігали: двоє наважилися підійти поближче, щоб глянути, що ж воно впало, і коли вже посхилялися над вогненною кашею, через мур перелетів ще один кім’ях і влучив у одного вартового, аж той розпластався на землі, і зайнялося все його тіло. (Судячи з різкого запаху, що швидко поширювався, прилетіла суміш бензину й екскрементів.)